Балакучий згорток

Дивне створіння наблизилося до вогнища, й діти побачили, що це Етельред із великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

— Що за жабулака? — запитав ошелешений вовкулака.

— Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? — зневажливо кинув Етельред. — Значить, погано тебе вчили.

— Я дуже добре навчений, — обурився вовкулака.

— Ти? Добре навчений? І ніколи не чув про жаболаків? — глузував Етельред. — Дорогенький, на твоєму місці мені б було соромно зізнатися, що мені не відомо, хто такі жаболаки.

— То хто ж це такі? — розсердився вовкулака.

— Вони такі самі, як вовкулаки, — відповів Етельред, — тільки ще небезпечніші, ще лютіші та ще хитріші.

— Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, — обурився вовкулака. — Я тобі не вірю.

— Ти що, звинувачуєш мене в брехні? — перепитав Етельред. — Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

— Я не казав, що ти брешеш, — швидко взявся виправдовуватись вовкулака. — Я тільки сказав, що не вірю тобі.

— Ну, це вже краще, — ніби подобрішав Етельред. — То де ваш ватажок? Мені треба передати йому подарунок.

— А який подарунок? — підозріливо поцікавився вовкулака.

— Це для ватажка, а не для тебе, ясно? — відрубав Етельред. — Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулаків, жаболаків і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб'ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.

— Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.

— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.

— Так, — погодився Етельдер, — навіть забагато для одного.

— Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.

— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.

— Ну будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.

— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?