Балакучий згорток

— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.

— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.

Етельред відкрив ножа та діловито заходився розрізувати мотузки.

— Ну, — сказав він, — коли я повернувся на човен і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але тупа пташка-гикавка розповіла мені, що сказала вам і що ви збиралися робити. І тоді в мене справді мало не стався серцевий напад.

Він звільнив Пенелопу, й дівчина почала розминати зап’ястя, де найглибше врізувалась мотузка. А Етельред узявся до Пітера.

— І тоді, міс, — провадив він, — я пострибав за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу зізнатися, теж ішли не повільно. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому Лісі, де всі стежки розходяться. Я вже збирався гукнути, але саме в цей момент потвори на вас напали.

Він перерізав шнурки на руках у Пітера та перейшов до Саймона.

— Ну, скажу вам прямо, — провадив далі Етельред, — перемогти їх усіх я б не зміг. Ще по одному я б спробував, але вони ж так просто не б’ються. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, й коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз твоє мистецтво маскування знадобиться». Але тоді я згадав, що в мене ж немає мого маскувального одягу, а все, що в мене є, — це аптечка, в якій залишилася сама вата й ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що міг.

— Ти дуже сміливий, — похвалила Пенелопа.

— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.

— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.

— Ой, досить, — засоромився Етельред, — ви хочете, щоб я знову почервонів?

— Утікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.

І вони обережно вийшли з печери та побігли Мандрагоровим Лісом, а далі через поле рути до моря. Діти чули, як десь вдалині виють вовкулаки, й Пенелопа тремтіла від ляку. Нарешті дісталися моря та рушили вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого сподівались зустрітися з Папугою.

Раптом Пенелопа озирнулася через плече, і з жахом видихнула:

— Дивіться! Вовкулаки!

Із протилежного кінця берега до них мчала зграя вовкулаків. Їхні очі блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували в місячному світлі й здавалися величезними, як печериці. Вони обнюхували землю, йдучи по сліду.

— Мерщій біжімо за мис, до наступної бухти, — крикнув Пітер. — Ми з Саймоном будемо відгоняти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.

Вони добігли до мису та почали дертися на скелю. Пітер, який ліз перший, раптом зупинився.

— Т-с-с-с, — прошепотів він. — Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі й прислали сюди іншу зграю?

Усі зупинилися. Їхні серця шалено стугоніли. Вони прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:

— Щоб зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину та чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.