Балакучий згорток

— Гадаю, ми не маємо вибору, — похмуро констатував Папуга. — Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то прогавимо сприятливий вітер, який Г. Г. нам пошле на зворотній шлях, і відтак на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

— Добре, тоді це зробимо ми — Пітер, я і ти, — сказав Саймон Папузі. — Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

— Але дивіться… — почала Пенелопа.

— Будь ласка, Пенелопо, — зупинив її Папуга, — Саймон усе каже правильно. Якби це було вдень, то зовсім інша справа, а вночі тут надто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи болотяним вогникам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом зможете відпливти подалі від берега в разі, коли що станеться.

— Та гаразд уже, — поступилася Пенелопа, — але я цього зовсім не хочу.

Човен плив уперед, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп’ять хвилин поглядаючи на годинник і роздивляючись обрій у підзорну трубу. Він саме робив це знову, уп’ятдесяте, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з’явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти перелякані не на жарт, побачили, як щось підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води, на довгій тонкій шиї витяглася вгору на тридцять футів. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима, схожими на блюдця, та з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу прийняли їх за крила. На підборідді та довкола рота в нього густо росли щетинисті вусики-щупальці, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі він мав барви морської хвилі, а бopoдy й вуса — вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а між ними сидів кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було в цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість.

— Чудово! — сказав він. — Це Освальд. Яке щастя!

— Він добрий? — спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

— Освальд? — перепитав Папуга. — Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

— Але просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, — пояснила свій переляк Пенелопа.

— Та ні, Освальд хороший, — заспокоїв її Папуга. — Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

— Він допоможе нам? — спитав Саймон.

— Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, — сказав Папуга. — Головне — привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

— Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, в човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі покруглішали від подиву ще дужче.