Чорний лабіринт. Книга друга

Коли підіймався на другий поверх, побачив, що Альбер замикає прохідну з вулиці. Зараз він засуне руки до кишені і, задерши голову, подасться геть. Він згадав, що ключ від «погонича» старий повісив над конторкою. А двері ж із гаража до прохідної не замикаються. Там стоїть телефон, яким сторож має скористатися на випадок тривоги.

Дуже кортіло прочитати листа, але цей клятий «погонич» не дає спокійно посидіти ні хвилини. Треба його вимкнути. А вимкнути можна тільки тим ключем, що висить зараз над конторкою старого Альбера. Спокуса була надто великою. Швидко спустившись на перший поверх, Андрій заскочив до прохідної, вхопив ключ і вимкнув механічного контролера. Опустився на стілець і витер з лоба піт. Тепер можна спокійно прочитати листа, а позначки на внутрішній платівці «погонича» він зробить на місці.

«Добрий день, Андре! — писала Марта. — Я дуже рада, що ви подали про себе вісточку. Рада й водночас засмучена тим, як повелася з вами доля. Адже всі ми вважали, що ви давно вже вдома. Ми навіть сперечалися з Віллі. Він усе твердив: ви не пишете тому, що забули про нас. Я ж була певна — напишете… Цілий день я ходила під враженням од вашого листа. Ні, доля таки жорстока і несправедлива: порядних людей веде тернистим шляхом горя і бід, а людський пустоцвіт обдаровує…»

До воріт підкотив «роллс-ройс». Андрій занепокоївся.

Не хотілося, щоб Хронь бачив його в конторі, за столом Альбера, тоді як його місце зараз було на сторожовому маршруті. Але ті, біля воріт, здається, були дуже заклопотані й не помічали його. Двоє одразу, як тільки машина зупинилась, вискочили й подалися геть. У одного в руках був шкіряний чемодан, другий тяг дві важкі валізи. Перейшли вулицю і зникли у під'їзді будинку номер сім. В одному з них Андрій упізнав Павелка. Тим часом Хронь уже заганяв у ворота машину. Щоб не зустрітися з ним біля прохідної, Андрій подався на другий поверх. «Погонича» наладнати як слід часу не було, і він просто притулив кришку, а ключа сунув до кишені. На перший поверх спустився з виглядом людини, яка сумлінно виконує свій службовий обов'язок. Механік саме піднімав машину. Могутня рука гідравлічного підйомника схопила «роллс-ройс» знизу за раму й підняла на рівень людського зросту, як піднімають пудові гирі. Довга сигара кузова ще злегка похитувалась, а Хронь уже поспішав на другий поверх. На сходах вони зіткнулися.

— Ти куди? — спитав Андрій. — Вихід через прохідну.

— Знаю… — кинув Хронь, відсторонив його і подався далі.

— Альбер сказав, щоб ти тут не вештався… — кинув йому вслід Андрій.

— Іди ти зі своїм Альбером!.. — вилаявся механік. Не оглядаючись, він підтюпцем побіг між машинами, що стояли на другому поверсі на стендах у різних стадіях монтажу. На сходах на нього чекала мадам Симона. Про що вона говорила з Хронем, Андрій не чув, але коли механік передав хазяйці обшиту шкірою коробку й вона чимось незадоволена крикнула: «Мені належить третина! Чуєш? Тре-ти-на!» — цього він не почути не міг. Мадам жбурнула Хроневі принесену коробку і рушила на своє «небо». Механік щось довго збирав на сходах, клянучи всіх і все підряд, потім швидко покинув майстерню. Андрій з полегкістю зітхнув. «Слава богу, тепер можна буде спокійно дочитати листа й знову запустити на маршрут «погонича». Симона сьогодні, певне, вже не спуститься більше — не той настрій… Бажаючи переконатись, що так воно і є, підійшов до сходів, прислухався. Нагорі було тихо. В цю мить його увагу привернула якась блискуча річ у щілині під нижньою сходинкою. Нагнувся і підняв… золоту обручку з діамантом. «Звідки вона тут? Мабуть, загубила хазяйка. Така, здається, була у неї на середньому пальці лівої руки… А може, й не така, може, то Хронь?.. Може, з його коробки випала, коли Симона жбурнула її йому межи очі… Але звідки коштовна обручка у Хроня? Та він зроду-віку такої не мав».