Чорний лабіринт. Книга друга

Андрій знову зайшов до прохідної, проте світла не вмикав, вмостившись з листом біля вікна, за яким на тротуарі стояв вуличний ліхтар. Однак дочитати листа в цю ніч йому не судилося. Несподівано до воріт підлетіла поліцейська машина. З неї вискочили якісь молодики в цивільному і прожогом кинулись до прохідної, затарабанили в двері. Андрій розгубився. Відчиняти чи ні? Не відчинити — означало накликати на себе гнів поліції, а для нього, що не мав тут прав громадянства, це було вельми небажано — могли вислати за межі Франції. А відчинити — порушити наказ мадам Симони, що суворо забороняла впускати поліцію без нагальної потреби. За таке можна позбутися місця, заробітку, помешкання. З двох бід вибирають меншу, і Андрій пішов відчиняти.

Як тільки повернув у замку ключ, двері різко розчинилися і притисли його до стіни. Повз нього з пістолетами напоготові пробігли троє. Четвертий, видно, комісар, зупинився біля Андрія, увімкнув світло, зміряв його оцінюючим поглядом і запитав.

— До вас недавно заїхала машина, де вона?

Андрій мовчав, не знаючи, що відповідати. В цеху загавкав сторожовий пес. Звідти почулися голоси, хтось лаявся, хтось кричав на собаку.

— Що тут відбувається, Анрі? — почувся згори голос мадам Симони. Вона спускалася по сходах у напівпрозорому пеньюарі, з сигаретою в зубах. Комісар виступив наперед.

— Пробачте, мадам, але ми змушені були потурбувати вас серед ночі.

— А-а… Це ви… Слухаю вас, панове.

— Кілька годин тому пограбували ювелірний салон Маркуса.

— Йому таки не щастить, бідоласі Маркусу.

— «Роллс-ройс», на якому втекли грабіжники, півгодини тому заїхав до вашого гаража.

— Невже? — мадам Симона спитала про це так, ніби не знала про відвідини Хроня, ніби не сама дозволила йому взяти чужу машину, ніби не вимагала щойно від грабіжників третину. Андрій дивився на неї і дивувався витримці, з якою вона розмовляла з комісаром. Сам він тремтів кожною клітиною, тремтів від того, що в кишені його куртки зараз лежала та клята обручка. «І треба ж було мені її побачити, треба ж було, дурневі, підняти?» У грудях, де ще недавно сиділа куля, нестерпно запекло.

— Ми змушені вчинити обшук, — сказав комісар поліції.

— Починайте, коли ласка… А ви, комісаре, може, підніметесь тим часом до мене?.. Я пригощу вас гарною кавою.

— Дякую, мадам… Не час. Маркус зчинив такий лемент. Дзвонили з муніципалітету.

— Що це він? Здається, міг би й звикнути, не вперше грабують, — чарівно всміхнулася мадам Симона. — Ну що ж, тоді дозвольте мені піти… Тут протяг, а я тільки-но з постелі…

— Мадам, кілька запитань.

— Прошу… Але швидше, бо я мерзну, — вона пересмикнула плечима;

— Сьогодні ця машина, — комісар показав на «роллс-ройс», — виїжджала з гаража. Хто нею користувався? Коли вона повернулася назад?

— Кожна машина після ремонту проходить обкатку. Цим займається механік Хронь… Тобто мосьє Хроневич. А коли повернулася, вам точніше скаже мій сторож.

— Десь півгодини тому… — тихо промовив Андрій.

— Адресу вашого механіка можете назвати?

— Анрі, покажіть їм книгу, де записані адреси всіх співробітників майстерні. У вас усе, мосьє комісар?

— Так, мадам, усе… Я вас більше не затримую. Хазяйка рушила по сходах, звабливо похитуючи затягнутими в лискучий шовк стегнами.

— У машині нічого, — доповів комісарові хтось з агентів.

— Ходімо!

На прохідній Андрій дістав з Альберової конторки книгу й показав, де записано адресу Хроня. Поліцейські сіли в машину і поїхали. Справжній страх обпік Андріїв мозок лише тепер. Він відчув, як тремтять у нього ноги. Сів і затулив долонями лице.

— Що, злякався, хлопчику? — Мадам Симона переступила поріг і сперлась ліктями на конторку. — Давай сюди обручку.