Ніж, якого не відпустиш

— Про шо? — кажу я.

Я прогортую книжку і там цілі сторінки з усяким різним, сторінки і сторінки, слова на словах на словах на словах, ніби вилитий на папір Шум, із якого вже нічо не зрозумієш. І як я можу когось попередити про все це?

— Ай, Бене, — тихо кажу я. — Чим же ти думав?

— Тодде! — кличе Гільді знизу. — Ві!

Я закриваю книжку і дивлюся на обкладинку.

Потім. Я запитаю про це потім.

Зуб даю.

Потім.

Я відкладаю її і йду вниз по сходах. Віола вже чекає там. Гільді і Франсія зі знову схрещеними руками так само чекають.

— Я маю вертатися на свою ферму, шпанюки, — каже Гільді. — Маю там роботу, а я ж не на себе одну працюю, але сьогодні Франсія погодилася за вами приглянути, а ввечері я прийду подивитися як ви справуєтеся.

Ми з Віолою дивимося один на одного і раптом не хочемо, аби Гільді йшла.

— Дякую за це, — каже Франсія, хмурячись. — Попри тошо моя сестра могла вам двом за мене розказувати, я ніяка не бабайка.

— Вона не казала… — починаю казати я до того як зупиняю себе, хоть мій Шум і закінчує фразу за мене: «…взагалі нічого».

— А, ну це типово, — каже Франсія, дивлячись на Гільді, але ніби не дуже й здивовано. — Покишо можете лишитися в мене. Тато і тьотя давно померли, такшо зараз їхні кімнати не дуже й затребувані.

Я не помилявся. Кімната старої людини.

— Але Дальній Кут — це містечко, в якому люди працюють, — Франсія дивиться на мене, тоді на Віолу, тоді знову на мене. — І ви тута дармо хліб їсти не будете, навіть якшо ви тута лише на день чи два, поки вирішите, куди там маєте йти далі.

— Ми ще не знаємо, — каже Віола.

— Гм-м-м, — гмикає Франсія. — А якшо ви затримаєтеся тута поза перший збір урожаю, то прийдеться вам ходити до школи.

— Школа? — кажу я.

— Школа і церква, — каже Гільді. — Це якшо ви лишитеся надовго. — Певно, вона знову читає мій Шум. — Ви лишитеся надовго?

Я нічо не кажу, і Віола нічо не каже, а Франсія знову гмикає.

— Будь ласка, пані Франсіє? — каже Віола, коли Франсія повертається поговорити з Гільді.

— Просто Франсія, дитино, — здивовано каже Франсія. — В чому справа?

— А я звідкись звідси можу надіслати повідомлення назад на свій корабель?

— Твій корабель, — каже Франсія. — Тобто корабель поселенців, котрий зараз у далекій чорній пустелі? — вона стискає губи. — З купою людей на борту?

Віола киває.

— Ми мали надіслати звіт. Повідомити, що ми знайшли.

Голос Віоли такий тихий, а її лице таке дивильне і обнадіяне, таке відкрите і просторе і готове до росчарування, що я знову відчуваю знайомий поштовх сумності, і мій Шум втягується в це як скорбота, як загубленість. Я хапаюся рукою за спинку бамбетля, аби не впасти.

— Ех, шпанючко, — каже Гільді, її голос знову стає підозріливо лагідним. — Я так думаю, ви пробували зв’язатися з нами, новосвіцькими, ще коли ви тільки оглядали планету?