Ніж, якого не відпустиш

— Ви тута всім керуєте, чи шо? — питаю я.

— Чи шо, Тоддику. Ходіть, бо ви ще й містечка не бачили.

— Про який то закон він говорив?

— То довга історія, шпанюче, — каже вона. — Я тобі потім розкажу.

Стежка, дотепер достатньо широка для людей і машин і коней, хоть я бачу лише людей, вигинається вниз попри сади, які ростуть на схилах маленької долинки.

— Шо це за фрукти? — питає Віола, коли дві жінки переходять перед нами дорогу з повними кошами, йдуть і дивляться на нас.

— Гребенясті ананаси, — каже Гільді. — Солодкі як цукор і повні вітамінів.

— Ніколи про таке не чув.

— Не чув, — каже Гільді. — Воно й недивно.

Я дивлюся на забагато дерев для поселеня, в якому від сили п’ядесять людей.

— Ви шо, тільки ними харчуєтеся?

— Ясно шо ні, — каже Гільді. — Торгуємо з іншими поселенями далі по дорозі.

Здивуваня в моєму Шумі таке чисте, шо навіть Віола трошки сміється.

— Ти ж не думав, шо в цілому Новому Світі лише два поселеня, нє? — питає Гільді.

— Ні, — кажу я, відчуваючи як червоніє моє лице. — Але всі інші поселеня були знищені на війні.

— Гм-м-м, — каже Гільді, закусуючи нижню губу, киваючи, але більше нічо не кажучи.

— Це Притулок? — тихенько каже Віола

— Шо таке «Притулок»? — питаю я.

— Інше поселення, — каже, Віола, не дивлячись на мене. — Ви казали, у Притулку є ліки від Шуму.

— Ай, — пирхає Гільді. — То все плітки і домисли.

— Притулок — то реальне місце? — питаю я.

— Найбільше і найперше поселеня, — каже Гільді. — Найблище до великого міста, шо тільки є в Новому Світі. За багато миль звідци. Не для таких селюків як ми.

— Ніколи про таке не чув, — знову кажу я.

Ніхто на це нічо не каже і я так відчуваю, шо то просто з вічливості. Віола ще й не глянула на мене з того непорозуміня зі мною, і Метью, і ножем. Коли чесно, я теж не знаю шо про це думати.

Такшо ми всі просто йдем далі.

Взагалі на Дальньому Куті може зо сім будівель, він менший за Прентісстаун, і то, зрештою, просто будівлі, але шось здається інакшим, ніби я зайшов із Нового Світу в якесь зовсім інше місце.

Перші будівлі, які ми проходимо — то маленька кам’яна церковця, свіжа, чиста, відкрита, геть непохожа на ту темноту, в якій проповідував Аарон. Далі стоїть універмаг, біля нього гараж механіка, хоть я і не бачу тута багато важкої техніки. Я тута і ядерцикла не бачив, навіть поломаного. Є будівля, яка нагадує зал зібрань, ще одна, де на вході вирізані лікарські змії і ще дві амбароподібні будівлі, схожі на склади.

— Небагато, — каже Гільді. — Але це дім.

— Не ваш дім, — кажу я. — Ви ж живете не тут.

— Як і більшість людей, — каже Гільді. — Навіть коли звикаєш, найліпше мати біля свого дому тільки Шум тих, кого дійсно любиш. У містечку трохи задуже галасно.

Я прислухаюся до галасу, але то і близько не як у Прентісстауні. Ясно шо на Дальньому Куті є Шум, люди роблять нудну кожнодену працю, обмінюються думками, які нічо не означають, Клац, клац, клац, і Даю сім за дюжину, і Ти послухай, як вона співає, просто послухай, і Нині ж треба зремонтувати курник, і Він звідтам зараз навернеться, і так далі, і так далі, так нестримно і так беспечно звучить для мене, ніби тепла ванна порівняно з Шумом, до якого я звик.

— Ой, він теж чорніє, Тоддику, — каже Гільді. — Чоловіки дотепер показують характер. Жінки таксамо.

— Дехто сказав би, шо невічливо так слухати люцький Шум, — кажу я, розглядаючись.

— Щира твоя правда, шпанюче, — посміхається вона. — Але ж і ти ще не доросла людина. Сам казав.

Ми переходимо центральну частину містечка. Пара чоловіків і жінок гуляють собі десь там, дехто скидає капелюха перед Гільді, більшість просто дивляться на нас.

А я дивлюся на них.

Якшо прислухатися, то можна почути, де в містечку жінки — майже так само чітко, як і де чоловіки. Вони ніби скелі, які Шум обмиває і коли до цього привикнути, то можна відчути, де їхні тишини, вони виділяються повсюди, Віола і Гільді в десять разів голосніші, і стопудово, якби я став і постояв тут, то міг би точно сказати, як багато жінок є в кожній будівлі.

І в суміші з шумом багатьох чоловіків він… знаєте шо?

Він робить тишину і вполовину не такою сумною.

А тоді я бачу маленьких, малюсіньких людей, котрі дивляться на нас з-за куща.

Діти.

Діти менші за мене, молоччі за мене.

Перший раз бачу.