Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
Жінка котра несе кошик бачить їх і махає руками, ніби шурхає на них. Вона хмуриться й усміхається одночасно, і дітки тікають за церкву і хихотять.
Я дивлюся як вони біжать. Чую як у грудях трохи тисне.
— Ти йдеш? — кличе за мною Гільді.
— Так, — кажу я, дивлячись туда куда пішли дітки.
Я повертаюся і йду далі, а голова повернута назад.
Діти. Справжні діти. Тута безпечно для дітей, і я думаю, чи могла би Віола чутися як удома тута із цими вроді як милими людьми, всіма цими жінками і дітьми. Я оце думаю, чи зможе вона бути в безпеці, навіть якшо я точно не буду в безпеці.
Певно шо зможе.
Я дивлюся на Віолу і бачу, як вона відвертається.
Гільді веде нас до найдальшої хати з будівель Дального Кута. Там є сходки до вхідних дверей спереду і маленький прапор, шо розвівається на тичці перед ними.
Я стаю.
— Це будинок мера, — кажу я. — Правда?
— Замісниці мера, — каже Гільді, піднімаючись по сходах, голосно гупаючи черевиками по дереву. — Моєї сестри.
— І моєї сестри, — каже жінка, котра відкриває двері — повніша, молочча, насупленіша версія Гільді.
— Франсіє, — каже Гільді.
— Гільді, — каже Франсія.
Вони кивають одна другій, не обнімаються чи тиснуть руки, просто кивають.
— І шо ж за лихо ти оце приперла в моє місто? — каже Франсія, обглядаючи нас.
— То це вже твоє місто? — каже Гільді, усміхаючись, піднявши брови. Вона повертається до нас. — Як я вже казала Метью Лайлу, це просто двоє шпанюків, котрі тікають у безпечне місце і шукають прихистку, — вона повертається назад до сестри. — А якшо Дальній Кут це не прихисток, сестричко, то шо ж іще?
— Я не про них говорю, — каже Франсія, дивлячись на нас зі схрещеними руками. — Я про армію, котра женеться за ними.
18. Дальній Кут
— Армія? — кажу я, мій шлунок починає скручуватися вузлом.
Віола каже це одночасно зі мною, але на цей раз тута нема нічо смішного.
— Яка ще армія? — хмуриться Гільді.
— З дальніх полів доходять чутки, шо на тому боці ріки збирається армія, — каже Франсія. — Люди на конях. Люди з Прентісстауна.
Гільді стискає губи.
— П’ять чоловік на конях, — каже вона. — Це не армія. Просто банда, яка женеться за цими-о шпанюками.
Франсію вона, здається, не переконала. Я ще ніколи не бачив настільки схрещених рук.
— Крім того, міст однаково завалився, — продовжує Гільді. — Такшо блищим часом на Дальній Кут ніхто не прийде, — вона знову дивиться на нас. — Армія, — каже вона, хитаючи головою. — Ну чесне слово.
— Якшо є загроза, сестричко, — каже Франсія, — то мій обов’язок…
Гільді закочує очі.
— Не розказуй мені про свої обов’язки, сестричко, — каже вона, проходячи попри Франсію і відкриваючи передні двері до хати. — Я придумала твою посаду. Ходіть, шпанюки, ліпше зайти досередини.
Ми з Віолою не рухаємся. Франсія нас і не заохочує.
— Тодде? — гавкає Манчі біля моїх ніг.
Я глибоко вдихаю і піднімаюся по передніх сходах.
— Як ся маєте, мім? — кажу я.
— Мем, — шепоче Віола позаду мене.
— Як ся маєте, мем? — кажу я, пробуючи не зупинятися. — Я Тодд. Це Віола. — Руки Франсії ще схрещені, ніби за це шось дають. — Там реально було тільки п’ять чоловік, — кажу я, хотя в моїм Шумі повторюється слово «армія».
— І я маю тобі просто повірити? — каже Франсія. — Хлопчаку, за яким гоняться? — Вона опускає погляд на Віолу, котра ще чекає на нижній сходинці. — Не уявляю, чого ти тікала.
— Ой, стулися, Франсіє, — каже Гільді, тримаючи двері відкритими для нас.
Франсія повертається і махає руками на Гільді.
— Я сама можу роспоряжатися входом до свого дому, красно дякую, — каже Франсія, а тоді до нас: — Ну то заходьте, раз прийшли.
І така-от наша перша зустріч із гостиністю Дальнього Кута. Ми заходим досередини. Франсія і Гільді пересварюються між собою, чи буде у Франсії для нас місце, на скільки б ми там не лишалися. Гільді виграє у пересварювані і Франсія показує мені й Віолі окремі маленькі сусідні кімнатки на другому поверсі.
— Твій пес буде спати надворі, — каже Франсія.
— Але він…
— Це було не питаня, — каже Франсія, виходячи з кімнати.
Я йду за нею. Вона йде вниз по сходах і не оглядається. Менше ніж за хвилину я чую, як вони з Гільді знову сваряться, пробуючи робити це тихо. Віола теж виходить зі своєї кімнати аби послухати. От ми секунду стоїмо собі і думаємо.