Ніж, якого не відпустиш

— Тоді хто ж це має бути? — питає він, тицяючи в неї мачете.

І всьо стається ще до того, як я зрозумів шо шось роблю, клянуся.

Щойно я ще стояв поза всіма, а вже за секунду — я між Метью і Віолою, наставив на Метью ножа, мій власний Шум валить як потоп, а рот каже:

— Краще відійди від неї на два кроки, швидко.

— Тодде! — кричить Гільді.

— Тодде! — гавкає Манчі.

— Тодде! — кричить Віола.

Але я таки стою, ніж наголо, моє серце калатає так сильно, ніби до нього нарешті дійшло шо я роблю.

Але відступати нема куди.

І як же, по-твоєму, це сталося?

— Дай мені привід, Прентіссів хлопче, — каже Метью, граючись мачете. — Дай мені хоч найменший привід.

— Досить! — каже Гільді.

І на цей раз у її голосі шось таке є, ніби наказове, такшо Метью трохи здригається. Він ще тримає своє мачете, ще дивиться на мене, дивиться на Гільді, його Шум сіпається як рана.

А тоді його лице трохи кривиться.

І він починає, уяви собі, плакати.

Люто, несамовито намагається не плакати, але стоїть собі там, великий як буйвол, тримає в руці мачете, плаче.

І цього я таки не чекав.

Голос Гільді трохи смикається.

— Забери ножа, Тоддику.

Метью кидає своє мачете на землю і затуляє рукою очі, і схлипує, і кричить, і стогне. Я дивлюся на Віолу. Вона просто дивиться на Метью, напевно така само заплутана, як і я.

Я опускаю ножа вбік, але не відпускаю, ще ні.

Метью глибоко вдихає, болючий Шум і сумний Шум чується всюди, і лють також, від того шо він так на людях втратив контроль.

— Це мало скінчитися, — кашляє він. — Давно вже.

— Я знаю, — каже Гільді, підходячи вперед і кладучи руку йому на плече.

— Шо сталося? — питаю я.

— Не зважай, Тоддику, — каже Гільді. — У Прентісстауна сумна історія.

— Так і Тем сказав, — кажу я. — Ніби я й сам не знаю.

Метью піднімає голову:

— Ні чорта ти насправді не знаєш, хлопче, — каже він, знову стискаючи зуби.

— Так, досить уже, — каже Гільді. — Цей хлопець тобі не ворог, — вона дивиться на мене, її очі трохи здивовані, — і не просто так він витягнув ножа.

Я раз чи двічі повертаю ножа в руці, але тоді знов тягнуся за спину і ховаю його. Метью знову дивиться на мене, але зараз він реально починає відступати, такшо я думаю, хто така Гільді, шо він її слухає.

— Вони обоє невинні як ягнята, Метью друже, — каже Гільді.

— Нема нікого невинного, — гірко каже Метью, вишмаркуючи плаксиві шмарклі і знову граючись мачете. — Взагалі нікого.

Він повертається спиною і вертається до саду, не оглядаючись.

Усі іньші далі дивляться на нас.

— День лише до вечора, — каже Гільді до них, розвертаючись навкруг. — Пізніше буде час зустрітися і привітатися.

Ми з Віолою дивимся, як робітники починають вертатися до своїх дерев і своїх кошиків і чого там ще, деякі очі дотепер дивляться на нас, але більшість людей беруться далі до роботи.