Ніж, якого не відпустиш

Вони тута на Дальньому Куті дуже спокійні, але вони й трохи страшні.

Час відчасу я перевіряю, чи зможу я почути (не почути) Віолу.

Але ні.

В обід Франсія приходить до склада з сендвічем і глеком води.

— Де Віола? — питаюся я.

— Нема за шо, — каже Франсія.

— За шо?

Франсія зітхає і каже:

— Віола в саду, збирає опалі фрукти.

Я хочу запитати як вона, але не питаю, а Франсія не читає цього в мому Шумі.

— Як ти тут? — питає вона.

— Я вмію робити набагато більше ніж просто, бляха, замітати.

— Слідкуй за язиком, шпанюче. У нас буде ще багато часу, аби найти тобі справжню роботу.

Вона не залишається тут, йде вперед до виходу, зупиняється на два слова з Іваном і йде робити то чим замісниця мера має займатися цілими днями.

Можна сказати? Це якось тупо, але вона мені трохи подобається. Може того шо вона нагадує мені Кілліана і всьо то шо він робив аби вивести мене з себе. Пам’ять — тупа штука, хіба нє?

Я вгризаюся в сендвіч і прожовую перший кусок, коли чую як підходить Шум Івана.

— Я позамітаю всі крихти, — кажу я.

Це дивно, але він сміється, трохи грубо.

— Ясно шо позамітаєш, — він відкушує шматок свого сандвіча. — Франсія каже, сьогодні будуть селишні збори, — через хвилину каже він.

— Через мене?

— Через вас обох. Через тебе і дівчинку. Тебе і дівчинку, котрі втекли з Прентісстауна.

Його Шум дивний. Він обережний але дивний, ніби він мене перевіряє. Я не чую там ворожості, ну не до мене точно, але шось там ховається.

— І ми зустрінемся зі всіма? — кажу я.

— Може бути. Ми всі будемо говорити в першу чергу про вас.

— Якшо буде голосуваня, — кажу я, жуючи сендвіч, — то я, певно, програю.

— Ну, за тебе говоритиме Гільді, — каже він. — А на Дальньому Куті це тобі не булка з маслом, — він ковтає свій шматок. — І люди тута добрі і щирі. Ми вже приймали до себе людей з Прентісста-уна. То було давно, але давніше, в погані часи приймали.

— Коли була війна? — кажу я.

Він дивиться на мене, його Шум розглядає мене, розглядає шо я знаю.

— Так, — каже він. — Коли була війна, — він роззирається складом, ніби просто так, але мені здається, шо він перевіряє, чи ми тута самі. Він повертається назад і дивиться на мене. І на цей раз його погляд точно шось шукає. — Крім того, — каже він, — не всі тута однаково ставляться.

— До чого? — кажу я, бо мені не подобається його погляд, не подобається його шум.

— До історії, — він говорить тихо, його очі дивляться в мене, вивчаючи уважніше.

Я трохи відхиляюся назад.

— Я не розумію, про шо ти.

— У Прентісстауна донині є союзники, — шепоче він, — котрі ховаються в дуже несподіваних місцях.