Ніж, якого не відпустиш

19. Знову ніж і вибір

— Геть! Геть! Геть! — відразуж починає гавкати Манчі.

Місяці блищать на мачете Метью Лайла.

Я тягнуся собі за спину. Я заховав піхви собі під сорочку, коли працював, але ніж точно дотепер на місці. Стопудово. Я беру його і тримаю біля себе.

— Старенька мамця тебе на цей раз не захистить, — каже Метью, вимахуючи мачете туди і сюди, ніби пробує порізати повітря на плястерки. — Тепер ні за якою спідницею ти не заховаєшся відтого, шо ти зробив.

— Я нічо не робив, — кажу я, відходячи на крок назад, пробуючи стримувати свій Шум і не показувати йому задні двері ззаді себе.

— Неважливо, — каже Метью, підходячи вперед коли я відхожу назад, — тута у містечку в нас є свій закон.

— Я з вами нічого не маю до діла, — кажу я.

— Але я маю діло з тобою, хлопче, — каже він, його Шум починає розбурюватися, в ньому є злість, ясно шо, але в ньому є і дуже дивна скорбота, такий несамовитий біль, який майже можна попробувати на смак.

А ще навколо нього крутиться нервовість, вона кутаста, вона випирає, хоть він і пробує її сховати.

Я знову відхожу назад, далі в темноту.

— Я ж не поганий чоловік, знаєш, — каже він раптово і ніби збиває мене з толку, але й далі крутить своїм мачете. — Я мав дружину. Я мав доньку.

— Вони б не хотіли, аби ви скривдили невинного хлопця, я впевн…

— Тихо! — кричить він і я чую, як він глитає.

Він не впевнений. Він не впевнений, шо йому далі робити.

Шо ж воно робиться?

— Я не знаю, чого ви злий, — кажу я. — Але мені шкода. Шо б то не було…

— Я хочу аби ти знав, перед тим як ти поплатишся, — каже він наді мною, ніби заставляє себе не слухати мене. — Шо ти маєш знати, хлопче, це тошо мою маму звали Джессіка.

Я перестаю відходити назад.

— Вибачте, шо?

— Мою маму так звали, — гарчить він. — Джессіка.

Це взагалі не має ніякого сенсу.

— Шо? — кажу я. — Я не знаю, шо ви…

— Слухай, хлопче! — кричить він. — Просто слухай.

А тоді його Шум відкривається навстіж.

І я бачу…

І я бачу…

І я бачу…

Я бачу, шо він показує.

— Це брехня, — шепочу я. — Це, бляха, брехня.

І цього не варто було казати.

Із криком Метью стрибає вперед і біжить просто на мене через увесь склад.

— Біжи! — кричу я до Манчі, повертаючись і пробиваючись через задні двері.(Заткайся, ти реально думаєш, шо ніж шось зробить проти мачете?) Я чую як Манчі дотепер кричить, його Шум вибухає ззаду мене, і я дотягуюсь до задніх дверей і росчахую їх, а тоді розумію.

Манчі біля мене нема.

Я розвертаюся. Коли я сказав «біжи», Манчі побіг в інший бік, з усією своєю непереконливою злістю кинувшись на Метью, котрий кинувся на мене.

— Манчі! — кричу я.

У складі просто капець як темно, і я чую гарчаня і гавкіт і клацаня і тоді я чую як Метью вищить від болю, коли його, по ходу, вкусили.

«Хороший песик, — думаю я. — Блін, який же хороший песик».

І я ж не можу його тута лишити, нє?

Я біжу назад у темноту, туди, де я бачу як підскакує Метью і як постать Манчі витанцьовує між його ніг і помахів мачете, вигавкуючи напропале.

— Тодде! Тодде! Тодде! — гавкає він.

Я вже за п’ять кроків від них і ще біжу, коли Метью б’є з двох рук у землю, вбиваючи кінець мачете в дерев’яну підлогу. Я чую писк Манчі, в якому нема слів, тільки біль, і він відлітає до темного кута.

Я кричу і врізаюся просто в Метью. Ми обоє злітаємо з ніг, гепаємся на підлогу ліктями і колінами. Боляче, але я впав переважно на Метью, такшо нормально.

Ми відкочуємся один від одного і я чую як він кричить від болю. Я відразу ж піднімаюся назад на ноги, ніж у руці, за пару метрів від нього, тепер уже далеко від задніх дверей, а Метью перекриває передні. Я чую, як Манчі скавчить у темноті.

Я також чую якийсь Шум, який піднімається далі на сільській дорозі до залу зібрань, але зараз нема часу про це думати.

— Я не боюся тебе вбити, — кажу я, хоть насправді я капець боюся, але надіюся шо мій Шум і його Шум зараз так шумлять і мішаються, шо він там нічо не зможе розібрати.

— Ну то нас лише двоє, — каже він, смикаючи своє мачете.

Воно не вилазить, коли він смикає перший раз, не вилазить і коли смикає другий раз. Я користуюся нагодою і відстрибую назад у темноту, шукаючи Манчі.

— Манчі? — кажу я, з усіх сил розглядаючись серед снопів і куп кошиків з фруктами. Я дотепер чую, як Метью сопе, пробуючи витягнути своє мачете з підлоги, і шум міста, який стає ще голосніший.