Ніж, якого не відпустиш

А якшо захочуть — я лишуся?

Я їх попереджу?

У мене в животі починає пекти кожен раз коли я думаю про книжку, такшо я продовжую міняти тему.

Після того, шо дуже нагадує мені вічність, сонце починає сідати. Я більше не можу замітати. Я вже пару разів пройшов цілий склад, порахував кошики, перерахував кошики, попробував зремонтувати тута розхитану дошку в стіні, хоть ніхто мене і не просив. Та й шо ще робити, коли ніхто, бляха, не випускає тебе зі склада?

— Щира твоя правда, — каже Гільді, раптово стаючи біля мене.

— Не можна так підкрадатися до людей, — кажу я. — А то ви всі такі тихі.

— У Франсії в хаті ви з Віолою зараз можете трохи під’їсти. Давайте ви підете туди і поїсте?

— Поки у вас буде та ваша зустріч?

— Поки у нас буде та наша зустріч, так, шпанюче, — каже Гільді. — Віола вже в хаті, і я не сумніваюся, готова з’їсти твою вечерю.

— Голодний, Тодде! — гавкає Манчі.

— І для тебе їжа теж є, песю, — каже Гільді, нахиляючись аби його погладити. Він відразу перекидається перед нею на спину, ну ні грама гідності.

— А про шо насправді ваша зустріч? — питаю я.

— Ой, та про тих нових поселенців, шо мають прилетіти. Це великі новини, — вона переводить погляд із Манчі на мене. — І про вас усім розкажемо, ясна річ. Треба ж підготувати людей до того, аби вони були вам раді.

— А вони будуть нам раді?

— Люди бояться тогошо не знають, Тоддику, — каже вона, встаючи. — Коли вони з вами познайомляться, проблем не буде.

— Ми зможемо тута лишитися?

— Так собі думаю, — каже вона. — Якшо тільки захочете.

Я на це нічо не кажу.

— Ти покишо йди собі до хати, — каже вона. — Я зайду по вас обох, коли прийде час.

Я лише киваю у відповідь і вона махає мені і йде, йде геть зі склада, де всьо більше темніє. Я відношу мітлу туда де вона висіла, чую відлуня своїх кроків. Я чую Шум чоловіків і тишину жінок, які збираються на тому кінці міста в залі зібрань. Слово Прентісстаун чується найчіткіше, а поміж нього моє ім’я, ім’я Віоли, ім’я Гільді.

І я маю сказати, шо хоть у ньому є страх і підозра, я не почуваюся так, ніби нам тута зовсім не раді. Там більше запитань, ніж такої злості як була в Метью Лайла.

І знаєш, може бути. Може бути, шо все не так і погано.

— Пішли, Манчі, — кажу я. — Пішли поїмо.

— Їсти, Тодде! — гавкає він десь біля моїх ніг.

— Цікаво, як там день у Віоли, — кажу я.

І коли я підхожу до входу в склад, я розумію шо шматок Шуму відчепився від загального шурхоту зовні.

Один шматок Шуму виходить з потоку.

І йде до склада.

І стає просто біля нього.

Я стаю глибоко в темноті склада.

Тінь стає в далекому дверному проході.