Ніж, якого не відпустиш

Гільді дивиться на Франсію, а Франсія каже:

— Тоддику? Чого б тобі не взятися до роботи в складі? Ти ж із ферми, нє?

— Але… — починаю казати я.

— На фермі є багато різної роботи, — каже Франсія. — Як ти, певно, і сам добре знаєш.

І, так от говорячи, Франсія виводить мене через задні двері. Я оглядаюся через плече і бачу, як Гільді заспокоює Віолу і говорить їй шось лагідне, шось нечутне, хтось шось каже, і я знову нічо не знаю.

Франсія закриває за нами двері і веде мене і Манчі через головну дорогу до одного з великих складів, який я запримітив коли ми йшли сюди. Я бачу, як чоловіки підвозять тачки до вхідних дверей, а ще один чоловік вигружає з тачок садові фрукти.

— Це східний склад, — каже Франсія, — де ми зберігаємо готові для продажу речі. Почекай тут.

Я чекаю, а вона підходить до чоловіка котрий розгружає кошики з тачки. Вони хвилину говорять і я чую Прентісстаун? ясно як день у його Шумі, і раптовий наплив почутів за цим. Трохи інакше відчутя ніж раніше, але і воно пропадає до того як я встигаю його прочитати і Франсія вертається назад.

— Іван каже, ти можеш помогти і попідмітати на тому кінці склада.

— Попідмітати? — кажу я, трохи наляканий. — Я знаю, як працюють ферми, мім, але я…

— Я впевнена, шо знаєш, але ти вже міг помітити, шо Прентісстаун не належить до найпопулярніших наших сусідів. Найліпше тобі не лізти нікому на очі, поки всі потрохи до тебе не звикнуть. Домовилися?

Вона дотепер сувора, руки дотепер складені, але насправді так, вона здається нормальною, і хоть її лице не дуже добре, може, вона сама трохи й так.

— Добре, — кажу я.

Франсія киває і забирає мене до Івана, котрий на вік десь як Бен, але низький, темноволосий і руки в нього здорові як блін стовбури.

— Іване, це Тодд, — каже Франсія.

Я протягую руку для потисканя. Іван її не тисне. Він просто якось злосно оглядає мене.

— Будеш працювати там ззаду, — каже він. — І шоб ні ти, ні твій пес не лізли мені під ноги.

Франсія йде від нас, а Іван заводить мене досередини, показує на мітлу і я берусь до роботи. І так починається мій перший день на Дальному Куті: всередині темного склада, за перемітаням пороху з одного кута в інший, тільки й того синього неба, шо маленька смужка над дальніми дверима.

Як же гарно працювати.

— Какати, Тодде, — каже Манчі.

— Тута не можна.

Це досить великий склад, може десь сімсять п’ять чи вісімсять метрів з кінця в кінець, і він десь наполовину повний гребенястих ананасів. А ще в одному кінці там великі рулони силосу, складені аж до стелі і зв’язані шнурком, і ще частина з великими снопами пшениці, готовими до перемеленя.

— Ви це продаєте в інші поселеня? — гукаю я до Івана.

— Поговоримо потім, — відгукується він спереду.

Я на це нічо не кажу, але шось ніби грубе з’являється в мому Шумі ще до того як я встигаю це зупинити. Я спішу вернутися до замітаня.