Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Невже Авалон справді пропав? — запитав Ґанелон.

— Гадаю, співець був трохи не в собі. А стосовно Авалону, то про нього нічого не знаю. Просто пісня причеплива, от і згадалася мені.

Ґанелон, відвернувшись, кілька хвилин мовчав. Коли ж він нарешті заговорив, голос його звучав інакше.

— Авалон. Була колись на білому світі така країна. І я у цій країні жив, давно, багато років тому. А те, що Авалон пропав, чую вперше.

— Як же вас занесло з Авалону аж сюди? — поцікавивсь я.

— За це маю дякувати Корвіну з Амбера, тамтешньому правителю і чародієві. Цей Корвін віз мене крізь морок та безумства і покинув отут, на страждання й на погибель. Натерпівсь я тут, що й казати, а скільки вже разів був на волосок од смерті!.. Хотів відшукати дорогу назад, та в кого не спитаю, про Авалон ніхто ні сном ні духом. У кого тільки я не запитував! І в чаклунів, і навіть в однієї тварюки з кола, перш ніж ми її порішили. Ніхто й гадки не мав, що то за Авалон і як туди проїхати. Точнісінько як у тій пісні: «Скільки до Авалону миль? І жодної — і всі». А ви не пам'ятаєте, як звали того співуна?

— На жаль, ні.

— А ота Кабра, з якої ви родом, вона де?

— Далеко на сході, за багато морів, — пояснив я. — Далеко-далеко звідси. Це — острів-королівство.

— А чи можна якось зробити так, аби воно допомогло нам військом? Я заплачу щедро.

Я заперечливо похитав головою.

— Це маленьке королівство, воно ніколи не мало великих армій, а на те, щоб доплисти туди, треба кілька місяців. І ще кілька місяців на дорогу назад. Окрім того, про службу за гроші там зроду-віку не чули, та й не такі місцеві жителі войовничі, щоб робити з них найманців.

— Як же миролюбний народ міг породити такого воїна, як ви? — запитав Ґанелон і знову зміряв мене пильним поглядом.

Я спокійно продовжував пити вино.

— Ну, до зброї мені не звикати, — відповів. — Свого часу вишколював королівську гвардію.

— А якщо я запропоную вам піти на службу до мене і зайнятися вишколом моїх воїнів?

— Що ж, мабуть, залишусь у вас на кілька тижнів, позаймаюся з ними, — пообіцяв я.

Він легенько кивнув, тоді ледь усміхнувся міцно стуленими губами і мовив:

— Сумно слухати пісню про те, що Авалон пропав. Та якщо він пропав, то й того, хто вигнав мене з Авалону, теж, напевне, нема серед живих. — Він осушив келих. — Таки дочекався цей чортяка свого часу, коли вже й він не міг собі зарадити, — замислено протягнув Ґанелон. — Хоча невелика, а все-таки втіха. Що ж, тоді в нашій війні проти тих пекельних тварюк можна на щось сподіватися.

— Вибачте, — озвавсь я, гадаючи, що саме час це сказати, — але якщо ви маєте на увазі Корвіна з Амбера, то він, коли все сталося, залишився живим.

Келих хруснув у руці Ґанелона.

— Ви знаєте Корвіна? — здивувався він.

— Ні, але доводилося про нього чути, — збрехав я. — Кілька років тому зустрічався з його братом — його звали Бранд. І він розповів мені про місце, що зветься Амбер, та про битву. Корвін й іще один його брат — на ім'я Блейз — зібрали військо і пішли війною на Еріка, старшого брата, який править зараз у Амбері. У розпал битви Блейз упав з гори Колвір, а Корвін потрапив у полон. Після коронації Еріка Корвіна осліпили й кинули до темниці в підземеллях Амбера. Там він, мабуть, і досі мучиться, якщо не віддав Богові душу.

Поки я це говорив, Ґанелон побілів, як стіна.

— Усі імена, які ви зараз називали, — Бранд, Блейз, Ерік, — Корвін згадував їх при мені, — мовив співбесідник. — Щоправда, відтоді стільки часу збігло... А як давно це сталося?

— Років з чотири тому.

— Він усе-таки не заслужив такої долі...

— Після того, що зробив з вами?

— Розумієте, — відказав Ґанелон, — у мене було досить часу, аби обміркувати все, і я можу сказати: в тому, що сталось, я теж добряче винуватий. Корвін був сильним — набагато сильнішим за вас чи за Ланса, а ще — справедливим і мудрим. Повеселитися він теж умів, що було, то було. Дуже шкода, що Ерік повівся з ним так жорстоко, краще б убив. Не можу сказати, що відчуваю до Корвіна якусь приязнь, однак ненавидіти його не маю за що, принаймні тепер. Ні, що не кажіть, цей Корвін заслуговує на кращу долю.

Прийшов другий паж, приніс кошик хліба. Паж, який смажив м'ясо, зняв його з вертела, склав на тацю і поставив на стіл.

— Ну що, покуштуємо? — Ґанелон кивнув у бік страви, підвівсь і рушив до столу.

Я прийняв його запрошення. Їли ми з Ґанелоном мовчки, лише подеколи перекидалися короткими фразами.

Наталувавшись так, що було важко дихати, я, для полегшення травлення, хильнув келишок солодкого вина, а потім на мене напало позіхання. Коли позіхав утретє, Ґанелон не витримав.

— Чорт забирай, Корі! Ви позіхаєте так смачно, що вже й мене заразили!

І він ледве втримавсь, аби не позіхнути й собі.

— Мабуть, треба подихати свіжим повітрям, — запропонував Ґанелон, підвівшись з-за столу.

Ми пішли попід замковим муром, повз вартових, які стояли по периметру. При вигляді Ґанелона вони негайно виструнчувалися й салютували. Той вітався з ними, перекидався кількома словами, і ми прошкували далі. Дійшовши до зубчастої стіни, зупинилися перепочити. Посідавши на каменях, з насолодою вдихали вечірнє повітря — свіже, вологе, напоєне ароматами лісу — і дивилися на сутінкове небо, де одна за одною спалахували зорі. Камінь холодив моє тіло. Мені раптом здалося, що я бачу мерехтіння далекого моря. Десь унизу, нижче пагорба, закричав нічний птах.

Із невеличкого кисета на поясі Ґанелон дістав тютюн, люльку, набив її, прим'яв тютюн у чашечці й почав кресати вогонь. Якби не сумовитий вигин губ кутиками вниз та випнуті жовна, що пролягли майже до перенісся, можна було б сказати, що в його обличчі, освітленому снопиком іскор, є щось диявольське. Прийнято вважати, що усмішка диявола недобра, зловісна, та Ґанелон був просто засумований.