Укус огняного змія

Щастя, що паспорт і мобільний телефон я тримаю у внутрішній кишені куртки.

Отже, у мене немає грошей. Але у мене є документ, що посвідчує особу. І в мене є зв’язок зі світом. За драматичних обставин на таке везіння годі й було сподіватися!

Розпитавши дорогу у перехожих, я все-таки повернулася до студії, де забрала збільшену світлину. Безперечно, браслет був саме цей — мій! Потім іще раз навідалася до Івана Микитовича і повернула йому власність. Він невпевненими старечими руками заховав фото в альбом, де тому й належало бути.

І настав час подумати про власне майбутнє.

На автобусі я проїхалася зайцем. Коли кондукторка запропонувала мені купити білет, я зверхньо буркнула: «Посвідчення». Вона не перевіряла. До вокзалу я трусилася, як заячий хвіст. Що кондукторка! От якщо до автобуса увірвуться молодики в шкірянках, які зазвичай перевіряють квитки!.. Коли розчинилися двері на кінцевій, я вилетіла з салону, мов катапультувалася.

Що робити далі і кого просити про допомогу? Домовитися, що мені перерахують гроші на найближчу пошту до запитання, переночувати в невеликому залі очікування на двірці, а завтра рвонути додому?.. Мені страшенно закортіло подзвонити Ростиславу й поплакатися йому, пожалітися на напасті, які переслідують бідолаху вже скільки тижнів поспіль — і кінця їм не видко. Я відшукала його номер у пам’яті мобільного.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Трубка писнула, нагадуючи, що їй давно не давали їсти. Як могла я їхати в дорогу — і не зарядити мобільний? Закони Мерфі спрацьовували на мені непохибно.

Спробуємо інший номер. Один гудок, другий, третій. Я просто фізично чула, як на морозі блискавично сідає батарея в телефоні.

— Тату, привіт! Я в Луцьку… Що?.. Та так сталося, треба було з’їздити. Слухай, ви не могли б мені…

Клац — і зв’язок перервався. Батарея на старому телефоні здохла навіть раніше, ніж я боялася. Кепські справи.

З півгодини я крутилися по вокзалу, спостерігаючи за людьми. Всі вони кудись квапилися, нікому не було діла до загубленої душі, яка не обідала, згубила бутерброд і не має як виїхати додому. Собі сама я нагадувала отих безпритульних дітлахів, які крутяться попід генделиками у сподіванні, що хтось пригостить булкою з сосискою, а якщо зовсім пощастить, то нагодує повним обідом — про запас.

Біля входу у вокзал стояла старенька з простягнутою рукою. Що ж, це місце зайняте, не буду відбирати хліб у знедоленої. Поруч є ще одні двері.

Здійнявши з голови кашкет і насунувши каптур якомога нижче, я поклала кашкет перед собою на сніг і стала у натхненну позу. Ще ніхто не звертав на мене уваги, а я вже внутрішньо приготувалася відбивати напад. Витягнувши вперед ліву руку, а праву притуливши до грудей, я почала замогильним голосом — перше, що спало на думку.