Укус огняного змія

Маневр мій зазнав цілковитого краху. Замість відповідати, дідуган довго хитав головою, не відводячи погляду від браслета, а тоді попхався в кімнату, суміжну з кухнею. Я повернулась упівоберта, щоб прослідкувати за ним. У кімнаті, де була, певно, вітальня, бо стояв старезний чорно-білий телевізор, полірований сервант із чайним сервізом і книжкова шафа — все таке старе, що, здавалося, дмухни — і розсиплеться, дідуган нахилився над столом.

Круглий стіл по центру кімнати застелений вишиваним обрусом. Дідуган відкинув обрус, і під стільницею виявилася шухлядка. Іван Микитович поліз у шухлядку і витягнув звідти альбом у зеленій палітурці.

Я напружено чекала. Дідуган повернувся.

Господар перегорнув кілька сторінок ув альбомі. Чорно-білі світлини на них були вставлені в спеціальні трикутнички, наклеєні на картон точно по розміру фотографій. Одним оком я зазирала в альбом, сподіваючись, що якщо дід сам не пояснить мені, в чому річ, то я, може бути, все-таки зметикую?.. Встигла роздивитися групову світлину: дітки дошкільного віку сидять і стоять у три шереги, а ззаду за ними — виховательки у білих фартухах і білих головних уборах червоного хреста. Світлина, вочевидь, ще довоєнна. Але Іван Микитович не затримався на цій сторінці довго, він гортав далі.

Ще кілька сторінок — і весільна світлина: ставний чорночубий парубок, а йому на плече схилила голову дівчина в білій сукні і білому ж флері. З того, як Іван Микитович поглядав на фото, я зробила непомильний висновок, що весілля — його власне. Чи дружина вже померла, а чи розлучився?..

І раптом мене аж підкинуло. На наступній сторінці — трошки прим’ята світлина. На ній два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах.

Ось ця світлина, яка мені трапилась у книжці «Спогади»! Отже, мій здогад був правильний, і Іван Микитович Сокальський — той самий Іван Сокальський, який відсидів у таборах двадцять п’ять років, а потім ще невідь-скільки часу провів на поселенні у краях, куди взимку навіть пошта не ходить. А Семен Сокальський — батько кузинки Кароліни. Все збігається. Тільки що мені це дає?

Та Іван Микитович гортав, гортав далі. Я не встигала роздивитися, бо фото тепер траплялися здебільшого любительські, нечіткі, люди на них — маленькі, кумедні. Та ось дід натрапив на те, що шукав. Він тицьнув пучкою у світлину. Я нахилилася.

Жінка сиділа в точно такій самій позі, що й Кароліна Сокальська на тій фотографії, яку показував мені слідчий: упівоберта, долонею підпираючи підборіддя. Різниця лишень полягала в тому, що жінка була набагато старшою: судячи зі зморщок, другого підборіддя й загострених рис обличчя, їй мало бути аж ніяк не менше шістдесятьох років. Волосся зачесане назад і там скручене вузлом. Виразу очей не видно, адже вони вдивляються в далечінь.

На зап’ястку у жінки скрутилася кільцем срібна змія, яка кусає себе за хвіст.