Укус огняного змія

Автобус довіз мене до потрібного будинку десь на задвірках.

Низька одноповерхова хата, проте широка, по три вікна з кожної стіни. Варцаби пофарбовані у темно-червоний колір, певно, не раз і не два, бо патьоки від численного малювання нашарувались, і щілина між стулками вікна пливла звивисто, мов струмок. Подвійні двері, також пофарбовані у темно-червону барву, перехнябилися від старості, але під порогом сніг охайно відгорнутий, а під низеньким ослінчиком стоїть миска з м’ясним харчем. Кіт треться поруч, але в хату його, вочевидь, не пускають.

Я натиснула ґудзик дзвоника, та сигналу не почула. Тоді постукала. Ніхто не виходив. Погрюкала відважніше.

Вдалині зачовгали кроки. Хтось підійшов до дверей із того боку і штовхнув стулку. Виявляється, вона була незамкненою. Кіт миттю шмигнув у щілину й розтанув у півтемряві хати.

— Доброго дня, — привіталася я.

На порозі стояв сивий дідуган. Беззубим ротом він щось прошамкав мені у відповідь. Я роздивлялася старого, намагаючись знайти спільні риси з парубком зі світлини в книжці «Спогади». Старечі зморшки зробили обличчя Івана Сокальського безбарвним і невпізнанним. Я приязно всміхнулася.

— Вибачте, — мовила, — я шукаю родичів Кароліни Семенівни Сокальської. Ви Іван Микитович?

— Га?

— Ви Іван Микитович? — підвищила я голос.

Дідуган кивнув і відступив від дверей, запрошуючи мене досередини. Я скинула каптур пухової куртки і на порозі спершу обтрусила сніг, тоді потупала черевиками, щоб не наносити бруду до вбогої хати.

Дід провів мене на кухню і всадовив за старий стіл із сірою пластиковою стільницею, що вся була у менших і більших подряпинах та порізах. Металічний кант довкруж стільниці видавав її радянське походження. Переді мною опинилося величезне горня гарячого чаю, і я обхопила його руками, зігріваючи долоні.

— Іване Микитовичу, ви, напевне, дядько Кароліни Сокальської?

Дідуган нічого не відповідав. Він безгучно шавкотів губами і не відводив погляду від мого браслета. Я відчула гарячий згусток у нутрі. Зовсім, зовсім близько я до розгадки, вже майже поруч!..

Із удаваним спокоєм зробила кілька ковтків із горнятка. Чай солодкий, як меляса. Мабуть, дід наколотив його собі, а потім гостинно віддав нежданій гості. Раз у раз я підносила горнятко до вуст, і срібний браслет брякав об його порцелянові вінця.

— Іване Микитовичу, скажіть, ви пам’ятаєте Кароліну Сокальську? Вона загинула кілька тижнів тому, і мені конче треба поговорити з кимсь із родичів… Розумієте, вона залишила мені спадок — квартиру в Києві, і це дивно, правда? Ми з нею ні разу не зустрічалися, і тільки з її духівниці я знаю, що вона — моя кузина. Іване Микитовичу, ви її дядько?

Дід, схоже, не дослухався до моїх слів. Ніби не розчувши, він тицьнув пальцем у мій браслет і мовив: