Укус огняного змія

Записавши про всяк випадок адресу студії, бо в чужому місті запросто могла вже ніколи більше не знайти її, я розплатилась і подалася в мандри. Треба пообідати, тільки ресторанчик знайти недорогий. Спускаючись по невідомій вулиці, міркувала, чи наближаюся до центру, чи, навпаки, віддаляюся від нього. В цій частині міста життя не назвеш бурхливим: перехожі траплялися зрідка, сніг змів людей із вулиць.

Я щільніше натягнула на голову шкіряного кашкета з хутром усередині, але вітер задував за комір, жбурляв снігом в обличчя, морозив вуха. Тоді я натягла на голову ще й каптур пухової куртки. Зразу зробилося затишніше, аж ніби погода повеселішала.

Довга вулиця закінчилася містком. Я перетнула його й опинилася в індустріальному районі, де навряд чи мені лучиться омріяний ресторанчик. Перейшовши через дорогу, завернула в бічну вулицю.

Ця виявилася ще безлюднішою. Я надибала єдині відчинені двері — якоїсь туристичної агенції, ще далі — крамницю, де продавалися лампи й світильники. Проте мені не трапилося жодної людини, та й кав’ярня не попадалася.

І тоді зринуло оте знайоме вже відчуття, наче хтось невідступно суне назирці за мною. Кілька разів я спробувала непомітно озирнутися, але нічого не спостерегла. Позаду начебто нікого не було.

Проте тривога не полишала мене. О, якби хоч один перехожий нагодився мені зараз! Я б заговорила до нього, сказала б, що заблукала, що шукаю вулицю Соснову, він би почав мені довго пояснювати, що мені треба повернутися, і тоді я з чистою совістю могла би причепитися до нього і дійти… куди-небудь, де будуть люди!..

Спочатку я ледве-ледве пришвидшила крок. Відчуття, буцімто хтось наздоганяє мене, тільки посилилося. Я побігла підтюпцем. Ноги ковзали на присипаній снігом кризі: вчора сонце розтопило сніг, а за ніч морозець ударив, і калюжі перетворилися на ковзанки.

Захекавшись, зупинилася на хвилину і нібито недбалим рухом швидко повернула голову. Мені привиділося, що тінь майнула позаду і заховалася десь між будинками. Чи справді хтось скрадався за мною — чи я намарила все це собі? Ніхто ж не знає, що я поїхала в Луцьк! Нікого не попередила, навіть батьків, ні з ким і словом не обмовилася щодо своїх наглих планів! А якщо хтось стеріг мене в Києві безнастанно? Зазирав з-за плеча, коли я брала в касі квиток? Проводжав на вокзал, щоб і собі сісти на той самий потяг? Чекав, доки снідала на двірці в Луцьку? Їхав зі мною в одному автобусі, а потім зазирав у вікно, коли розмовляла з Іваном Микитовичем?..

Я майже бігла. Вже не могла стримати себе. У вухах гупали чужі зловісні кроки. Бабай — бабай — бабай — бабай… Не було часу звертати увагу на назви вуличок, на повороти — я бігла, як страхополох, у котрого над вухом луснула повітряна кулька. Зринала оманлива мрія, що от-от вибіжу на велику людну вулицю — і там, тиняючись поміж заклопотаних перехожих, щиро сміятимусь із власних страхів…