Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Мадам Симона була жінкою твердої вдачі, хоч прізвище цілком відповідало її тендітній фігурі (ляпуль — курчатко). Офіційно вона була заміжня, але її чоловік через незлагоди із законом змушений був податись до Африки й десь там промишляв в Алжірі. Андрій працював у гаражі третій тиждень, а вже і йому встигли донести до вух, що підприємство мадам купила за крадені гроші.
Хазяйка, треба віддати їй належне, добре вела свою комерцію. Окрім звичайного автосервісу, примудрилась купувати за океаном мотори, кузови, ходову частину модних у Франції «б'юїків», «крейслерів», «плімутів», «роллс-ройсів» і збирати їх у своїй майстерні. Справа ця виявилась досить прибутковою, і мадам багатіла на очах. Відчутною статтею її прибутків були й іноземні робітники. З французами, яким доводилось платити втричі дорожче та ще мати справу з їхніми профспілками, вона не бажала знатися. Власне, це було чи не єдине в Парижі підприємство, де наймали переміщених осіб.
Андрія привела сюди заплутана стежка. Ще в госпіталі через кілька днів після операції він уже мав адресу Дервіля і радів з того, мов дитина. Сподівався, що коли там, у ревірі Дахау, Франсуа не дав йому загинути, то зараз він, безперечно, допоможе, не дасть померти голодною смертю на бруці а чи в нічліжці Армії спасіння. Перше, що він вчинив, виписавшись із госпіталю, сів на електричку ії махнув до Парижа. Краса французької столиці вразила його до глибини душі. Півдня, мов зачарований, ходив він вулицями, забувши навіть про те, чого приїхав. А коли згадав і розшукав будинок, де мешкав Дервіль, був приголомшений ще більше: його друг, як повідомила старенька консьєржка, давно не жив у цьому домі. Рік тому він виїхав з квартири й поселився в гуртожитку університету, де якийсь час викладав. Куди подівся потім — ніхто не знав. В університеті сказали, що професор Франсуа Дервіль працює в якійсь із приватних клінік. Але в якій? Шукати людину в незнайомому місті, та ще такому, як Париж, справа безнадійна.
Першу ніч у Парижі Андрій переночував на парковій лаві. Ніч була вже досить теплою, проте він ледве дочекався ранку. Тричі його проганяв поліцейський, якісь типи хотіли пограбувати, видерти з кишені останні кілька франків, що їх зібрали йому на дорогу в госпіталі. Після цього він уже не те що не лягав, а й не сідав на лаву. Щоб уникнути повторного нападу, до самого ранку ходив за поліцейським, і невдовзі вони вже тиснули один одному руки, бо з'ясували, що обидва недавно повернулися з Індокитаю. Коли відкрилися бістро, разом поснідали, і Жак (так звали поліцейського) замовив пляшку вина й почастував Андрія. Потім, уже змінившись з поста, провів його до радянського посольства.
— Це ти добре надумав, — прощаючись, сказав Жак. — Повертайся, бо тут пропадеш… Я вже надивився на вашого брата… Тільки про нашу зустріч нікому.
У посольстві Андрій пробув кілька годин. У заяві написав, що завжди прагнув одного — повернутися на Батьківщину. Документів, крім папірця про перебування в госпіталі, при ньому ніяких не було, і співробітник посольства, який вів з ним розмову, сказав, що доведеться зачекати, поки про нього наведуть довідки.
Він не мав перед Батьківщиною гріхів, совість у нього була чистою, тому й образи не відчував. Навпаки, поставився до того з розумінням. Лише коли подумав, де й на які гроші житиме той час, поки триватиме перевірка й оформлення візи, засмутився. Про невеселі свої думки сказав працівникові посольства, проте той тільки руками розвів і порадив бути десь поряд, спробувати влаштуватися на роботу, бодай тимчасову. В ту мить пошкодував, що не написав до посольства з госпіталю кармеліток, але хіба міг він тоді думати про щось інше, окрім тієї кулі під серцем?
З посольства вийшов із надією на швидке повернення додому. Зрештою, хоч би скільки довелося чекати, місяць, два, півроку, якось та дочекається. А потім усе буде гаразд.
Отак роздумуючи, він зайшов поїсти в бістро і там віч-у-віч зустрівся з Усачем, чи, як його ще в Мюнхені називали, Павелком. Мабуть, той ішов за ним назирці від самого посольства, бо зразу повів мову про повернення додому. Сказав, що й сам хоче повернутися, та все не наважується піти й написати заяву. Хоч і не тяжкі гріхи, а все-таки гирями на ногах висять. І такою щирою була його мова, таким дружнім співчуттям світилися його очі, що важко було не повірити.