Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Резолюція розпочиналася традиційно з історичного екскурсу й, відповідно, стислого викладу національної політики більшовиків. Укотре зазначалося, що більшовики завжди визнавали право націй на самовизначення без будь-яких засторог, і що саме Жовтнева революція дала партії можливість на практиці реалізувати це право, водночас прокладаючи шлях для інтернаціональної співпраці робітників різних національностей, і саме в результаті такого процесу й постав СРСР. У цьому документі також було визнано помилки більшовиків щодо національного питання на ранніх етапах, проте боротьбисти в жодному разі не згадувалися в контексті допомоги КП(б) у подоланні цих помилок. Власне, боротьбисти в цьому документі взагалі не згадувалися, хоча в ньому засуджено УПСР та УСДРП як представників націоналістичної української дрібної буржуазії. XII з’їзд Російської комуністичної партії було спеціально відзначено саме за те, що завдяки йому політику партії було скеровано в правильне русло й відкинуто «теорію боротьби двох культур»[391].

Успіхи українізації також було завважено. У постанові вказувалося, що 65 % усього діловодства в державному апараті здійснювалося українською мовою — на противагу 20 % станом на торішній квітневий пленум. Державний апарат на місцевому рівні великою мірою українізувався. Майже повністю було українізовано початкову освіту, а ті 20 % шкіл, які не українізувалися, було відведено для навчання представників національних меншин. Середня та вища школи теж систематично українізувалися, а в пресі цей показник досяг 60 %. За один рік відсоток українців у КП(б)У зріс із 37 % до 47 %, а в комсомолі з 50 % до 61 %. Окрім того, що в постанові було визнано відставання профспілок у справі українізації, було зауважено також рішучі й важливі прориви в цьому питанні, зроблені за останній рік[392]. Хоча Кагановича на ім’я в документі й не згадано, усім було зрозуміло, що весь перелік заслуг у проміжку часу від пленуму квітня 1925 року було здобуто саме після того, як він узявся за керівництво партією.

Водночас постанова захищала й темп, із яким Каганович впроваджував українізацію. Хоча ця політика й була необхідною для того, щоб наблизити партію до народних мас, її пришвидшення визначалося як ризиковане, бо, мовляв, у такий спосіб могла постати прірва між російськими трудящими та українськими селянами. Відверте засудження Шумського годі було й сформулювати у виразніший спосіб. Що ж до робітничого класу, то постанова захищала політику партії в її зусиллях із дерусифікації неросійського пролетаріату тим, що робітників, які розмовляли суржиком, заохочували опановувати літературну українську мову[393].

У резолюції також було зазначено, що розвиток капіталістичних елементів у містах і селах під впливом непу призвів до посилення в Україні як руського, так і українського шовінізму. Згідно з постановою руський (російський) шовінізм мав свою соціальну основу серед міської буржуазії та інтелігентів-спеціалістів і проявлявся як національний нігілізм та пасивний опір українізації. У постанові також було заявлено, що руський шовінізм має бути подолано посиленням українізації[394].