Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Як і можна було сподіватися з огляду на переважання сільського населення, соціальною основою українського націоналізму стало село, а також дрібна буржуазія та інтелігенція. Він перекинувся на літературу, особливо ним було перейнято творчість групи неокласиків під проводом поета Миколи Зерова. Він захопив і таких письменників-комуністів, як Микола Хвильовий, якого засуджували за те, що він протиставляв інтереси України інтересам інших радянських республік і закликав українську літературу звільнитися від російського впливу, а отже — відверто обстоював «буржуазний» шлях національного розвитку. Партія виступала проти його заклику з власними планами національного розвитку. Вона заявила, що підтримуватиме незалежний розвиток української культури, стимулюватиме засвоєння нею найвищих світових культурних цінностей, допомагатиме їй долати обтяжливу спадщину провінціалізму тощо. Разом із тим партія ніколи не дозволить жодних спроб протиставити українську культуру культурам інших національностей Радянського Союзу[395].

Постанова доходила висновку, що найкращим способом боротьби з російським та українським шовінізмом було продовження політики українізації, особливо українізації партії та комсомолу. Постанова закликала до низки конкретних заходів: до продовження політики українізації, особливо в партії та комсомолі; до пояснення суті політики українізації широким масам населення, особливо робітникам і членам профспілок; до рішучої протидії будь-яким спробам відродити «теорію боротьби двох культур» — чи то з російських, чи то з українських позицій; до рішучого викриття національних ухилів (чи ухильників) у партії «з рівночасним особливо уважним та товариським відношенням до товаришів, що помиляються»; до формування партійних кадрів, які могли б провадити ідеологічну боротьбу на ниві української культури; до покращення вищих партійних освітньо-наукових закладів, зокрема Комуністичного університету ім. Артема та Інституту марксизму; до підтримки ініціатив із посилення роботи українських інтелектуалів у державному апараті, та, нарешті, до протидії будь-якій тенденції, що могла б призвести до розриву з іншими радянськими республіками чи націями в межах УРСР[396].