Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
До цього часу ми не приділяли належної уваги тому питанню, щоб наша партія взяла під свій контроль усі ті процеси, які нині зростають і розвиваються в українському житті на основі національних тенденцій. Наш вплив на маси в цій царині їхнього життя залишається дуже слабким. Але ідеологічний вплив на українську інтелігенцію, який, звичайно, сприяє націоналістичним ухилам серед народних мас та особливо серед селян, постійно набуває більших масштабів. І безпосередня загроза потенційному відчуженню від нашої партії широких мас селянства та певного прошарку пролетаріату нависатиме до тих пір, поки партія відмовлятиметься йти шляхом, наміченим рішеннями XII з’їзду конгресу з національного питання[364].
Інакше кажучи, підтримка більшовиками української культури сприяла спалаху національної творчості та креативності, і над цими процесами партія не мала жодного реального контролю. Для того щоб його здобути та зберігати надалі, партія мала вступити в боротьбу з національною інтелігенцією. І зробити це, так би мовити, на її ж полі з тим, щоб перемогти в питаннях культурного проводу української нації. Партія не могла б і сподіватися на таке, якби стрімко не перетворилася на українську силу.
З цією метою Центральний комітет КП(б)У наказав українізувати партію та апарат професійних спілок. Водночас 1 січня 1926 року було встановлено кінцевим терміном для завершення українізації державної адміністрації[365]. Це означало, що всі партійні, урядові та профспілкові справи в Україні надалі мали би провадитися виключно українською мовою.
Каганович також наполягав на швидкій українізації формувань Червоної армії в Україні. За кілька днів після квітневого пленуму ЦК він виступив на зборах Київського військового округу, стверджуючи, що швидка українізація армії була життєво необхідною, якщо радянська влада хоче назавжди уникнути іноземної окупації в майбутньому:
коли український селянин буде в армії бачити людей з багнетами, що з ним розмовляють не на його мові, що з цією мовою не рахуються й з погордою ставляться до цієї мови (а цей гріх де в кого є, з посмішечкою, з іронією дехто підходить). Тоді селянство дивитиметься на цю армію, як на армію завойовників, а не як на свою армію[366].
Каганович був, вочевидь, рішуче налаштований зробити все, щоб українська мова стала панівною в головних установах радянської України.
Такий розвиток справ був наче здійсненням мрій тих, хто виступав за швидку українізацію. Водночас за рік потому КП(б)У почала кампанію з підриву репутації Шумського, якого охрестили «надмірним українізатором» і «націонал-ухильником». Сам час, на який припали анафеми на Шумського, також має значення, оскільки саме тоді відбулося й формування об’єднаної опозиції проти Сталіна, яка була коаліцією колишніх партнерів Сталіна в панівному тріумвіраті РКП[367] на чолі з Троцьким[368]. Ми знаємо, що Сталін справді переймався через можливості створення такої коаліції та намагався робити реверанси в бік Троцького, сподіваючись уникнути невигідного для себе розвитку подій[369]. Чи Шумського віддали як своєрідний «відкуп» тим російським комуністам в Україні, які чинили спротив українізації? А саме такі люди обіймали низку посад, особливо на Донбасі та в апараті профспілок[370]. Дані щодо національного складу нових кандидатів у члени партії вказують на послаблення в другій половині 1926-го спроб залучити до неї більше українців. У другій половині 1925 року 54 % нових кандидатів у члени КП(б)У були українцями; у першій половині 1926-го вони становили 55,1 %, у другій половині цього самого року відсоток українців упав до 52,6 %, а в першій половині 1927-го до 48,8 %. Протягом цього ж періоду відсоток нових кандидатів-росіян зріс із 26,8 % у першій половині 1926 року до 33,2 % у другій половині 1927-го. Директива політбюро ЦК КП(б)У 9-го травня 1927 року містила інструкцію про призупинення до наступного з’їзду прийняття до лав партії тих, хто не належав до робітничого класу. Оскільки так доступ до членства в партії було, по суті, закрито переважно для неросіян, ця директива посилила позицію саме росіян у КП(б)У[371]. Якщо коротко, то кампанія, що розгорнулася проти Шумського, супроводжувалася розмиванням зусиль з українізації партії. Це вказує на те, що обидва ці заходи було спрямовано на посилення підтримки владного тріумвірату в Москві з боку російського контингенту в КП(б)У.
364
Чубар, В. Про українізацію партії. Вісті ВУЦВК. 1925. 17 квітня. С. 1.
365
Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О.І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 282–286.
366
Коммунист. 1925. 12 апреля. Цитовано за : Киянин : На Україні. Нова Україна. 1925. Ч. 1. С. 91. Лапки відповідно до оригіналу.
367
Імовірно, Автор за інерцією використав словосполучення «панівний тріумвірат». Так, справді, до цього об’єднання належали колись впливові діячі, які з 1917 р. були у вищому колі керівників РКП(б). Однак на час об’єднання їх уже було відсторонено від реальних важелів впливу. Власне, саме справжній «панівний тріумвірат» у складі Сталіна, Зинов’єва та Каменєва спершу в 1923 — поч. 1924 рр. усунув від реальної влади Троцького (перемога над так званою «лівою опозицією»), а потім уже Сталін із допомогою випестуваного ним як генеральним секретарем ЦК РКП(б) партапарату та таких членів політбюро ЦК РКП(б), як М. Бухарін, О. Риков, позбавив владних повноважень Зинов’єва та Каменева (перемога в 1925 — поч. 1926 над «новою опозицією»). Після цього переможені об’єдналися. Але називати їх владою не доводиться. — Прим. наук. ред.
368
Лист Сталіна до Кагановича та ЦК КП(б)У із засудженням Шумського та, відповідно, початком кампанії проти нього датовано 26 квітня 1926 року. Пленум російського ЦК (ідеться про пленум ЦК ВКП(б) — саме так із грудня 1925 року стала називатися колишня РКП(б), водночас окремої російської республіканської організації не існувало. — у дужках прим. наук. ред.) 6–9 квітня відзначив перші активні політичні випади Троцького. Саме на цій зустрічі Дзержинський звинуватив Троцького та Каменєва в тому, що вони об’єдналися в опозицію. На той час цього ще не відбулося, проте якраз тоді Сталіну стало зрозуміло, що такий союз був у процесі формування. Carr, Edward Hallett. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 2. PP. 289–292.
369
Згідно з даними з мемуарів одного з провідних послідовників Троцького, Сталін пропонував Троцькому посаду наркома промисловості. Serge, Victor. Memoirs of а Revolutionary, 1901–1941. London and New York, 1963. P. 210.
370
До таких опонентів українізації Майстренко зараховує Радченка, голову української федерації профспілок, двох партійних секретарів найвпливовіших округ на Донбасі, голову Харківської партійної організації, голову агітпропу Харківської округи, а також члена політбюро КП(б)У. Див.: Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 34–36. Документи партії пізнішого часу також вказують на внутрішньопартійну опозицію до українізації в ті часи. В одному з них згадано «серйозні перепони», які мала здолати партія у впровадженні українізації, включно з «певною інертністю, із якою певна частина партійного активу стрічала ці директиви» та з українським шовінізмом. Див.: Два роки роботи. Звіт Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України. Харків, 1927. С. 52.
371
Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (Bolshevik) of the Ukraine 1918–1928. Journal of Central European Affairs. Vol. 18, 1957, no. 3. PP. 253–254.