Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Режим відповів на Декларацію 66 тим, що прирівняв викладені в ній погляди до тих, які колись висловив Питирим Сорокін і пізніше засудив Ленін. Ті, хто підписав цей документ, як стверджувалося на першій сторінці видання «Вісті ВУЦВК», були «буржуазними демократами», які ставили ідею Батьківщини понад соціальний клас та революцію[356]. Це можна тлумачити в двох значеннях. Члени партії повинні бути непохитними й не піддаватися спокусі поставити національні питання вище за питання робітничого класу, тоді як люди поза партією, для яких національні інтереси мали першочергове значення, найкраще можуть їх задовольняти виключно своєю співпрацею та примиренням із радянським режимом.
Комуністів справді спокушала перспектива взяти на себе роль захисників західних українців і зробити радянську Україну магнітом для їхніх прагнень до возз’єднання нації. У 1924 році V Конгрес Комінтерну, зокрема його резолюція про національне питання в Центральній Європі й на Балканах, наказував Європейським комуністичним партіям надати повну підтримку прагненням національних меншин і замінив старий заклик на підтримку національного самовизначення на конкретніший — до «державного відокремлення поневолених народів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Югославії, Греції»[357].
Українське питання було визначено «однією з найважливіших національних проблем у Центральній Європі», вирішення якої продиктовано інтересами революції в Чехословаччині, Румунії та Польщі. Резолюція визначала, що проблема українських меншин «являє собою єдине українське національне питання, що вимагає спільного революційного рішення для всіх цих країн». А рішенням було відокремити українські території від цих країн і «приєднати їх до радянської України, а отже, і до Союзу Радянських Соціалістичних Республік»[358]. Українські національні прагнення було, вочевидь, визначено як найперспективніший засіб для прориву санітарного кордону Радянського Союзу на заході задля поширення більшовицької революції в Європі.
Представники радянських українців відгукнулися з ентузіазмом. Сергій Пилипенко, де-факто редактор «Вістей» під час хвороби Блакитного, написав редакторську статтю, у якій ішлося про Українську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, що включила б у себе всі українські території, як про «реалістичну мрію»[359]. Влас Чубар, голова уряду радянської України, пізніше заявив:
Кордон із Польщею був проведений так, що батьки мешкали по один бік вулиці як громадяни Української РСР, а їхні діти — по інший, під Польщею… Ця велика кількість українців, які живуть у ярмі капіталістичних країн, повинні навчитися від нас, що їм слід створити власний режим і вони мусять знищити штучні кордони[360].
Радянська Україна була готова зробити все, що в її силах, щоб навчити їх цьому.
Щоб уряд радянської України міг зберегти рівень національної легітимності, здобутий завдяки початкові процесу українізації, конче потрібні були зміни в керівництві КП(б)У. Якби партія залишалася під керівництвом Квірінга, українізація, найімовірніше, і далі обмежувалася б виключно культурними питаннями. Проте розстановка сил у КП(б)У різко змінилася в квітні 1925-го, коли Квірінга замінив на посаді першого секретаря Лазар Каганович, довірений «офіцер» Сталіна, відряджений із Росії з наказом наполегливо вимагати українізації партії та уряду[361]. Хоча Каганович розмовляв українською мовою достатньо вільно для того, щоб використовувати її в публічних виступах, він був не етнічним українцем, а євреєм, народженим в Україні[362].
Каганович одразу почав просувати процес українізації. У своїй першій публічній промові новий перший секретар зажадав поширити українізацію й на саму партію[363]. Невдовзі потому Чубар обґрунтував необхідність такого курсу, застерігаючи, що тільки тоді партія може сподіватися очолити українські культурні процеси, які вона зараз підтримує, коли сама українізується, бо інакше є ризик позбутися провідної ролі в цьому рухові на користь чужої для неї української національної інтелігенції:
356
Уваги з приводу декларації 66. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 1.
357
Цитовано за: Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 124.
358
Resolution on National Question in Central Europe & Balkans. The Communist International. No. 7. December 1924 — January 1925. PP. 93–99. Цитати зі C. 93. 95, 96. (У тексті є певна неточність: у резолюції йшлося про «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії гасла об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в радянську робітниче-селянську республіку». (Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 127). Тобто прямо про приєднання до СРСР не говорилося, але це само собою розумілося з огляду на те, що радянська Україна була його складовою. — у дужках прим. наук. ред.)
359
Пилипенко, С. УСФРР (Реалістичні мрії). Вісті ВУЦВК. 1924. 3 липня. С. 1.
360
Відчіт українського Уряду на сесії ЦВК СРСР. Доклад тов. Чубаря. Вісті ВУЦВК. 1926. 17 квітня. С. 1.
361
Вісті ВУЦВК. 1925. 8 квітня. С. 3.
362
Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny. 1971. No. 3. P. 458; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München : [б. в.], 1969. С. 37–38.
363
Чергові завдання партії. Доклад тов. Кагановича. Вісті ВУЦВК. 1925. 10 квітня. С. З