Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Як стверджував Шумський, відповідь полягала в тому, що КП(б)У все ще була переважно російським органом, попри декрети про її українізацію. Літературна дискусія розширилася й стала «дискусією щодо всього соціокультурного процесу». І, на думку Шумського, вона триватиме незалежно від того, братиме в ній участь партія чи ні. Він також вважав, що звинувачувати в зростанні «націоналістичного ухилу» в літературі «зростання капіталістичних елементів» під час непу означає робити геть хибний висновок. Оскільки справжній привід для того, щоб літературна дискусія пішла хибним шляхом, може критися в небажанні партії відмовитися від власної російської культури, від практики провадження діловодства російською мовою, ізоляція від української культури, що є природним наслідком усіх цих процесів усередині партії. Шумський застерігав, що коли все триватиме так і надалі, це може призвести до неможливості взяти під своє керівництво культурний процес, що означатиме віддати його на поталу неукраїнським інтелектуалам, таким як Гермайзе, та літературним критикам-неокласикам, які ідеологічно «ворожі» й «намагаються керувати новим радянським суспільно-культурним життям»[400].
Шумський завершив свою промову геть неприємним порівнянням усе ще здебільшого неукраїнізованої КП(б)У з російським партійним керівництвом у Москві. У Росії, як він заявив, «партія охопила всі пори суспільного життя й керує ним, активно діючи в його творчім процесі». І додав, що вона спроможна це робити, оскільки там «нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яка в нас ще є». Коли голос із зали зауважив, що московське керівництво контролювало весь культурний простір Радянського Союзу, Шумський висміяв цю ідею, запитавши іронічно, чи не варто тоді й його українізувати. Ні, заперечував він, український культурний процес не можна контролювати з Москви. «Це керовництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України, і його не перекладеш на плечі союзу»[401].
Решта спікерів червневого пленуму висловлювали іншу думку. Чубар заявив, що оскільки пролетаріат усе ще своєю більшістю належав до російської культури, заклики Хвильового «Геть від Москви!» та «Обличчям до Європи!» загрожували йому ізоляцією від процесу розбудови радянської української культури[402]. Скрипник заперечив зауваженням Шумського, називаючи їх такими, що лише позірно, але не насправді, підтримують резолюцію партії[403]. Петровський зайшов іще далі — навіть звинуватив Шумського в тому, що той був провідником «ухильників» Хвильового та Сосюри, і заявив, нібито саме Шумський відповідальний за їхні помилки[404]. Лише Максимович, представник КПЗУ на засіданнях КП(б)У, став на захист того, що у своїй промові сказав Шумський[405]. Водночас офіційну лінію партії найдокладніше та найавторитетніше пояснив Каганович[406].
Перший секретар КП(б)У розпочав із того, що вказав на фундаментальну роль, яку мало національне питання. Вона полягала не лише в тому, щоб дати російському пролетаріатові можливість здобути матеріальну, моральну й політичну підтримку неросіян, а й у тому, щоб продемонструвати поневоленим народам приклад — як комунізм може задовольнити їхні національні прагнення:
Якщо для східних народів у нас може й мусить бути прикладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казакстанська і т. ін., то для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розвязання пролетаріятом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік, в рямках радянської системи. Ми мусимо показати як можна поєднати добровільну спілку радянських республік з наданням бувшим пригніченим массам максимальних можливостей прояви самодіяльности в будівництві своєї державности, в розвиткові свого господарства, в піднесенні культури країни — в справі втягнення мільйонних мас до культурного соціялістичного будівництва[407].
Покликаючись на стенограму травневого пленуму політбюро, яку так і не було оприлюднено, проте вона, вочевидь, ходила по руках у ЦК, Каганович засуджував Шумського. Він заявив, що Шумський у хибний спосіб порушував питання українізації: замість обговорювати питання політичного курсу — лишень намагався збурити й без того напружену атмосферу, вдаючись до випадів особистого характеру. Каганович був справді готовий визнати наявність труднощів і того факту, що партія наразі не була готова йти в ногу з українським культурним розвитком. Він провів аналогію між промисловим розвитком та розвитком культури й зауважив, що революція запустила обидва процеси, проте партія залишалася неготовою. Зараз, сказав Каганович, вона не могла зробити нічого більшого, як лише порушити питання про взяття під своє керівництво культурний процес. Якщо були труднощі в економіці, то в царині культури вони були так само, особливо «діяльність ворогів», зокрема й таких, як націоналісти.
400
Там само. Т. 1. С. 28.
401
Там само. Т. 1. С. 29.
402
Там само. Т. 1. С. 38–39.
403
Там само. Т. 1. С. 31–34.
404
Там само. Т. 1. С. 56.
405
Radziejowki. Kwestia. Р. 489.
406
Хоча промова Кагановича взагалі-то була не найдовшою з усіх виголошених на цьому пленумі, у друкованих виданнях вона виявилася саме такою, що, відповідно, вказувало на її особливу вагу.
407
Будівництво Радянської України. Т. 1. С. 41.