Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Шумський практично скористався тією самою полемікою, що і його опоненти під час червневого пленуму: появу націоналістичної «єресі» Хвильового він пояснив посиленням української національної буржуазії під час НЕПу та поверненням націоналістів із еміграції. Він стверджував, що, з одного боку, Україна мала справу з російськими шовіністами з групи «Жизнь искусства», які виступали проти перекладу на українську лібрето в постановках російських опер, а з другого — з українськими шовіністами та їхнім «зоологічним націоналізмом». Те, що Хвильовий потрапив до другої групи, було промовисто засвідчено тим, що він дістав щедру похвалу від фашиста Донцова й «буржуазного ідеолога» Ніковського[414].

Шумський також не знайшов добрих слів на адресу Грушевського, який повернувся з еміграції: той інколи натякав на схожість між політикою радянського режиму й тим, що робили їхні попередники за часів царизму. Червона Москва, писав Шумський, — «столиця Союзу і центр світового пролетарського визвольного руху», тож її дискредитації не можна було допускати в принципі. Ані російські, ані українські націоналісти, писав він, не мають нічого спільного з марксизмом, а заклик «Геть від Москви до Європи» хоч і ненавмисне, проте об’єктивно привів Хвильового до зречення «класової пролетарської позиції» на користь об’єднаного національного фронту буржуазних націоналістів. Шумський висловлював надію, що Хвильовий усвідомить свої помилки та «разом із усією партією стане активним будівничим української літератури й культури відповідно до її лінії, визначеної на червневому пленумі». Утім, щодо союзників Хвильового, неокласиків, Шумський таких надій не мав. Вони були немарксистськими «внутрішніми емігрантами», що намагалися відійти від сучасності до греко-римського минулого. Одначе ті, хто передчасно вирішив, що українська література померла, помилялися. Тим, хто оплакував долю української літератури, бо їй бракувало сильного класу робітників, він опонував літературною формулою Енгельса та Плеханова, які вважали, що, зрештою, соціально-економічні чинники мистецтва були вирішальними, проте вони відкидали будь-які форми механістичного детермінізму. На цей момент, вказував він, аудиторією української літератури були переважно селяни та інтелігенція. Пролетаріат, який усе ще залишався здебільшого російським, братиме участь в українському культурному процесі лише в міру своєї поступової українізації на хвилі індустріалізації. Шумський завершував свою відозву тим, що він цілком солідарний із червневим пленумом і нинішньою політикою партії й уряду[415].