Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
У боротьбі з об’єднаною опозицією не було жодної небезпеки в тому, щоб позбавити український контингент у партії влади й впливу. Колишнім боротьбистам більшість членів партії так чи інакше все одно не довіряла, бо вважала їх представниками «неленінської спадщини»[372]. Шумський мав своїх союзників-комуністів у Комуністичній партії Західної України (КПЗУ), які ніколи не належали до Російської комуністичної партії, а отже — не брали участі у внутрішніх справах ВКП(б). Також було мало шансів на те, щоб українські комуністи знайшли спільну мову з об’єднаною опозицією, оскільки вона виступала за пришвидшену індустріалізацію коштом селянства. Шумський прийшов до партії як провідник селян, тому він ніколи не долучився б до тих, хто хотів принести селянство в жертву на вівтар індустріалізації. Невдоволення політикою українізації могло зіграти на користь опонентам Сталіна в партії, а от підтримка пришвидшення українізації нічого б їм не дала. Оскільки національна політика, нехай і незначною мірою, але все-таки стала питанням у внутрішньопартійній боротьбі на рівні Союзу, саме опозиція взялася критикувати українізацію як порушення прав росіян в Україні[373]. Пожертвувати Шумським означало посилити позиції Сталіна в партії, але це також могло послабити ауру національної легітимності радянської України, на створення якої було покладено так багато зусиль.
«Злочин» Шумського, вочевидь, відбувся під час однієї зустрічі восени 1925-го. Невдовзі після II з’їзду КПЗУ група очільників цієї партії в супроводі Шумського вирушила до Москви на зустріч зі Сталіним. За спогадами колишнього члена ЦК КПЗУ, які він озвучив у інтерв’ю Янушу Радзєйовському, Шумський порушив питання, що КП(б)У має очолити українець, особливо зважаючи на те, що вже було достатньо кваліфікованих українських більшовиків, як-от Скрипник або Чубар. Тоді Сталін відповів лише, що такий крок був іще не на часі[374].
Сталін власноруч виклав основні тези, які йому озвучив Шумський, у листі Кагановичу та ЦК КП(б)У, датованому 26-м квітня 1926 року. За словами Сталіна, Шумський стверджував, що українізація просувалася з великим труднощами, оскільки її впроваджували під тиском та з великими затримками. Українська інтелігенція та українська культура швидко зростали й розвивалися, проте партія була неспроможна стати на чолі цього руху, оскільки провідні елементи в ній та у профспілках навмисне чинили перепони українізації. За словами Шумського, партія не мала й надій на те, щоб очолити культурний український рух, бо це могло відбутися лише за умов, якби самою нею керували люди з прямими зв’язками з українською культурою. Згідно з цим документом, Шумський запропонував такі дії: зняти з посади Кагановича, на його місце призначити Чубаря, а колишнього боротьбиста Григорія Гринька призначити головою уряду. Шумський нібито погрожував, що якщо цього не буде зроблено, то надалі він не зможе бути корисний партії[375].
Той факт, що Сталін адресував свого листа Кагановичу зокрема, а членам українського політбюро загалом, не залишає жодних сумнівів, що перший секретар[376] української компартії мав його цілковиту підтримку. Водночас Сталін погоджувався із Шумським у тому, що українська культура справді швидко розвивалася та що життєво важливим для партії завданням було очолити цей процес. Сталін також погоджувався, що слід зняти з посад тих, хто вороже ставиться до українізації, і замінити тими, хто відданий цій справі. На думку Сталіна, помилка Шумського полягала в тому, що він плутає українізацію інституцій із примусовою українізацією пролетаріату. Як писав Сталін, українізацію пролетаріату не можна провадити силою, вона може відбутися виключно як процес поступовий, просуватися в міру того, як селяни переїздитимуть до міст, щоб працювати на заводах і фабриках. Будь-яка спроба насильно насадити українську культуру російському пролетаріатові лише відштовхне його від партії, посилить антиукраїнський шовінізм та в принципі буде порушенням прав російських пролетарів на власну національну культуру. Сталін також звинуватив Шумського в тому, що той не помітив і «темної сторони» українського культурного життя, яка проявлялася в бажанні деяких українців відмежувати українську культуру від культурного розвитку в інших частинах СРСР, зокрема й від російського. Він застерігав, що це може набути «характеру боротьби проти «Москви» загалом, проти росіян загалом, проти російської культури та її найбільшого здобутку — ленінізму». Сталін особливо розкритикував молодого українського письменника Миколу Хвильового[377].
372
Borys, Jurij. Who Ruled the Soviet Ukraine in Stalin’s Time? Canadian Stavonic Papers. Vol. 14, 1972, no 2. P. 219.
373
Особливо красномовним критиком українізації був Юрій Ларін, який нападався на цю політику в своїх статтях у «Правді» та в Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, регулярно наражаючись на гострі відповіді у свій бік від керівництва КП(б)У. Див.: «Правда» від 12 травня 1925 року; «Вісти ВУЦВК» від 22 травня, 1925; Союз Советских Социалистических Республик: Цент. исполнительный комитет, 3 созыва, 2 сессия. Стенографический отчет. Москва, 1926. С. 458–474, 499–500. У своїй праці Borys. Who Rules. P. 224. стверджує, що виступи Ларіна були «більшою чи меншою мірою санкціоновані Сталіним», проте на користь цього твердження він не наводить жодних доказів, тож за ближчого розгляду воно не видається правдоподібним. Украй малоймовірно, що Сталін «санкціонував» би критику українізації лише за шість тижнів після того, як він змінив очільника КП(б)У на нового саме за те, що попередній загальмовував упровадження цієї політики. Сам Ларін був політичним «хуліганом», який у середині двадцятих років часто говорив про «куркульську загрозу» та виступав за «другу революцію» на селі, тоді як Сталін засуджував усіх, хто намагався роздмухувати полум’я класової боротьби на селі. Див.: Deutscher, Isaac. Stalin: А Political Biography. New York and London, 1966. P. 319; Carr, E. H. Socialism in One Country, 1924–1926. Vol. 1. PP. 256, 259, 266, 283–284, 324, 346, 415, 490; Vol. 2. PP. 343, 352. Серед провідників об’єднаної опозиції на українізацію напався з критикою Зинов’єв на зборах Президії ЦВК СРСР 24 квітня 1927 року. Див.: Національне питання на Україні та опозиція. Більшовик України. 1927. № 10. С. 4. Зинов’єв навіть нагадував усім, як Ленін виховував колись Сталіна щодо національного питання та засуджував українізацію як політику, що «допомагає петлюрівщині» й сприяє шовінізму. Попов у своїй історії КП(б)У писав, що «фактично в Україні у 1926-27 рр. троцькістська опозиція виступала представницею російського шовіністичного ухилу». Див.: Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків, 1928. С. 293.
374
Radziejowski. Kwestia. Р. 492.
375
Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 149–150.
376
Формально на той час був не «перший», а «генеральний» секретар КП(б)У. Така назва вищої посади в партійній ієрархії КП(б)У зберігалася до січня 1934 р. — Прим. наук. ред.
377
Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 150–153.