Третій рівень. Короткі історії

Таксист навіть не назвав ціну проїзду: дівчині треба на Оболонь, вона назвала якусь адресу, котра не затрималася в голові. Чоловікові кортіло, аби ця міська лялечка просто сіла до нього в машину, і він боявся, що названа плата за проїзд потенційну пасажирку злякає. Проте, коли таксист кивнув, дівчина, навіть не уточнивши, скільки це коштуватиме, кивнула у відповідь, потому неквапом сіла поруч. Не забувши продемонструвати: має не лише сміливий викот на блузці, а й не менш зухвале міні.

В салоні неголосно грало радіо.

— Любите музику? — поцікавилася пасажирка.

— Угу, — буркнув таксист, аби щось відповісти.

Насправді музика як така була йому до лампочки, і радіо в машині грало більше задля фону, аби веселіше їхати чи стояти.

— І улюблене радіо у вас є? — продовжила наполегливий допит пасажирка.

— Як сказати… — водій повів плечима. — Під настрій. Музика, я вважаю, повинна підносити настрій людям. Радість приносити, все таке… Знаєте, пісня така була, легко на сердце от песни весьолой, — таксист навіть спробував у міру своїх скромних вокальних даних наспівати знайому з дитинства мелодію.

— Щось чула, — озвалася дівчина. — Ось не згадаю тільки виконавця… Група якась?

— Це — Утьосов! — таксист із розумним виглядом розправив плечі, навіть випростав спину, ковзнувши при цьому поглядом на досить умовно прикриті стегна пасажирки. — Леонід Утьосов, це пісні моєї молодості…

— Скільки ж вам років?

Питання прозвучало досить невимушено, навіть наївно, але водій усе одно знітився: от же ж… Сам наразився, чорт забирай! Він не знав, скільки років цій фарбованій білявці з довгими, майже неприкритими ногами, але здогадувався: в її віці всі, кому не просто за сорок, а під п’ятдесят, однозначно сприймаються старими дідами.

— Я про те, що ви досить жваво виглядаєте. І навіть кокетуєте.

— Кокетую?

— Так завжди поводяться, коли напрошуються на компліменти. Чесне слово, тримаєтесь добре як для того, хто веде переважно сидячий спосіб життя. Вас як звати, до речі?

— Олег… — таксист уже хотів продовжувати, називаючи по-батькові, та вчасно стримався, навіть трошки прикусивши кінчик язика. — Олегом.

— Я Рита, — назвалася пасажирка. — Не Маргарита, просто Рита. За паспортом так, батьки постаралися. Тато — військовий, любив короткі слова, фрази, назви, накази… Не без того. Словом, Олег, у мене до вас виникла пропозиція. Можна навіть сказати — ділова. Нам же, я так розумію, ще їхати десь півгодини, вірно?

— Якщо пробок не буде, — погодився таксист. — А в чому, власне… — тепер у голосі дзенькнула легенька підозра.

— Не бійтеся, — посміхнулася Рита. — Нічого страшного я вам не запропоную.

— Ха! — вирвалося в Олега, він знову розправив плечі, причому черговий раз зиркнувши своїй пасажирці на коліна та вище. — Колись про мене в газеті писали, щоб ви розуміли! Сам скрутив двох наркоманів-грабіжників, оцими о руками! — таксист покрутив у повітрі правицею. — У поліції навіть значка дали!