Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
Пес погрозливо загарчав, відчувши чужого. А мене тієї миті охопила навіть не паніка: я намагався зрозуміти, чому замовник не попередив, що тут, у квартирі, може бути собака. Якого господарі зачинили на кухні, поки їх нема. Собак я з дитинства боюся, тож відмовився б іти туди, де є пес, навіть за подвійний гонорар.
Дог зробив крок до мене. І я вже не міг ні про що думати. Вихід із квартири в собаки за спиною. Рятуватися можна, лиш забігши до меншої кімнати, єдиний можливий шлях.
Так я і зробив, хутко причинивши за собою двері. З того боку пес налетів на них, і я спочатку притиснув плечем, потім, скориставшись короткою паузою, перетягнув невелику, але, схоже, міцну тумбу, підпер двері міцніше.
Тільки тепер роззирнувся, оцінив ситуацію.
Тікати треба через вікно. «Хрущовський» невисокі, внизу — м’яка березнева земля та густі кущі. Ризикнути можна. Аби не одна обставина: крім собак, я дуже боюся висоти. І для мене четвертий поверх — таки зависоко.
Собака по той бік дверей почав гавкати.
Притиснувшись спиною до стіни, я заплющив очі, спробував приготуватися до стрибка. Не стало духу — саме тому за півгодини мне вже виводили з квартири в наручниках. Сусіди почули шалений гавкіт, подзвонили «сто два» про всяк випадок.
Усе зрозумів, коли почали протокол складати. Виду не показав, лиш скреготнув зубами. Ну, це ж треба таке — у них же не лише номери парадних не з того боку йдуть. Нумерація квартир теж не зліва направо, а навпаки. Якщо так, по неправильному рахувати, то зайшов я в двадцяту квартиру.
Господарів теж не було вдома.
І номера на їхніх дверях також не було.
Там, кажуть, узагалі з чотирьох дверей лише на одних номер. І то — через те, що двері старі, не поміняли їх.
Пощастило
Цей тип сам винен.
Він назвав мене рудим, а я такого не люблю. Не варто зайвий раз нагадувати про те, що я щодня бачу в дзеркалі. Звісно, в школі дражнили, та все ж таки не злобно, швидше за традицією. Товстих дражнять жирними, довготелесих — шпалами, маленьких — коротунами, худих — скелетами. Уже за рік по закінченні школи вчорашні однокласники не звертають уваги ані на зовнішність, ані на колір волосся, є інші проблеми, правда. Більше того, якщо ти мужчина, то жінки довкола поділяються на дві групи. До першої входять ті, хто вважає, наприклад, таких як я, рудих, противними. Інша складається з тих, кого саме руді заводять.
Дружина цього типа, Віктора Усаченка — саме з такої групи. Він, дурний, цього не знав, як я підозрюю. Через те почав психувати, коли Таня нарешті сказала йому все, що думає, та вказала на двері. Це, на секундочку, після року наших із нею партизанських інтимних стосунків.
Гаразд, я погоджуюсь: коханці подобався не лише колір мого волосся. Називала мене «золотою головою» — спочатку суто в прямому, та дуже скоро — в переносному значенні. Не час і не місце докладно пояснювати, як саме мені вдалося якщо не знищити бізнес Усаченка, то серйозно підтоптати його репутацію. Його клієнтура пішла до мене. Це спочатку ми з Вітею були колегами, навіть подумували, чи не стати б нам партнерами. Та щойно в нас закрутилося з його Танею, я зрозумів — ми віднині в усьому конкуренти. Далі справа техніки, якщо вмієте правильно використовувати можливості Інтернету.
Він сам захотів з’ясувати стосунки. Претензії Усаченко висував навіть не до моїх потуг, котрі підірвали його бізнес — між нами кажучи, там і без мене все давно дихало на ладан. Вітькові не сподобалося, що тепер із Тетяною офіційно житиму та спатиму я. Ось тоді він і згадав на свою голову про колір мого волосся…
На свою голову — буквально.
Коли я затопив йому в пику, Вітько ухилився, втратив рівновагу, мені лишалося тільки штовхнути, несильно. Навіть синців не лишилося. Він просто впав головою на край масивного стола, дуже пишався, коли купив його за досить скромні гроші, поставивши у своєму кабінеті. Скрикнув щось — і все, завмер із виряченими очима. Спочатку я подумав, що Вітько просто втратив свідомість, та коли нахилився й спробував знайти пульс на шиї, не зміг цього зробити.
Точно як у кіно показують: упав, стукнувся головою і помер.
Не те, щоб я дуже злякався чи мені було жаль Віктора Усаченка. Зрештою, собі мені нема чим дорікнути. Я ж не бив його повноцінно, та що там — узагалі не бив. Нещасний випадок.
У який, між нами кажучи, ніхто не повірить. Тетяна — перша. Якщо поліція займеться, я опинюся серед головних підозрюваних. Причому досить скоро інших кандидатів на роль убивці просто не буде. Легко ж дізнатися про особисту неприязнь між мною та загиблим. Спочатку жінку відбив, потім — бізнес підгадив, нарешті — самого відправив на той світ.