Авантюра XL

усі кубинці регочуть з мене,

особливо коли штани сповзають

і оголюється половина сраки.

а я щасливий. ми починаємо співати пісень

усім кузовом,

Сімон ховається від вітру за кабіною й дістає гітару,

я відбиваю ритм на куплених у Гавані бонго.

дівчинка заговорює до мене,

ми, щоб не заважав вітер, нахиляємося

лобами одне до одного, наше волосся

змішується —

її, кучеряве чорне, і моє, пряме і світле.

вона дістає й показує свої фотографії.

я відчуваю її тепло, вона кладе мені голову на плече.

— ти знаєш, чого тепер бракує?

— ні. чого?

— щоб ти подарував мені свою фотокартку.

порпаюсь у документах,

знаходжу стару фотку паспортного розміру,

прибережену для подачі на візу.

починається сліпий дощ.

Сімон розгортає тент, яким ми вкриваємось,

усі зсуваємося докупи —

тента вистачає лише на половину кузова,

тому люди сідають тісним гуртом,

щоб усі помістилися,

і ми всі тримаємо руками краї тенту,

нахиляючи голови, щоб не торкатися мокрої тканини.

ми з мулаткою-підлітком опиняємося ще

ближче,

притискаємось одне до одного.

дощ поступово стихає.

люди один по одному

відпускають тент, виходять з-під нього,

знову розсідаються вільніше й починають співати,

і в якийсь момент ми помічаємо,

що під тентом залишилися тільки я і дівчинка.

їй трохи холодно, я знімаю светр і віддаю їй,

вона вдягає мій светр,

я обіймаю її обома руками, щоб зігріти,

вона знову кладе голову мені на плече,

я притискаюся щокою до її щоки.

вона така ніжна, така наївна,

я не хочу її образити.

хочеться поцілувати,

але ж вона така юна,

вона сприйме це ще ближче до серця, ніж я,

а я ж тут так ненадовго,

я просто сиджу, щока до її щоки,

обійнявши її,

та насолоджуюся теплом, яке йде від її тіла.

старші кубинці посміюються з нас.

— дивися, вже.

— що, так швидко?

— а що? молодь. у них усе так, швидко.

— та тепер життя таке.

ми їдемо вдвох, відокремлені від усіх,

їдемо довго, тільки ми, і мені здається,

що сидимо ось так уже місяцями.

давно стемніло, давно потеплішало,

давно нема ніякого дощу —

а ми не виходимо з-під тенту,

просто сидимо поруч,

обіймаємося…

їй треба було виходити в Лас-Тунасі,

на кілька годин раніше, ніж нам із Сімоном,

і я пропоную провести її додому.

злізти з нею,

щоб їй не йти ввечері самій,

провести її,

а наступного дня наздогнати Сімона.

здається, я вкотре дуже схильний

порушити урочисту обіцянку,

що між Сімоном і мною не стане жодна жінка

і жодна дорога.

— я тебе проведу.

— куди?

— додому.

— навіщо?

— бо хочу.

— ні, не треба.

вона швидко сходить, махає мені рукою.

Сімон:

— а светр?

— я їй подарував.

— у тебе ж нічого теплого не залишається.

— ну то й що.

— він їй не потрібен, вона з батьками живе.

— потрібен, не потрібен! я просто хотів щось подарувати.

він не розуміє.

а я і так раніше вже збирався цей светр подарувати

соціальному працівникові.

подарувати щось людині, яка тобі подобається, —

куди приємніше, ніж володіти.

і найприємніше дарувати те, що найбільше любиш сам,

найулюбленіший предмет,

до якого ти прив’язуєшся, —

тоді ти краще відчуваєш,

що прив’язався до людини.

може, це спосіб зберегти її в серці?