Авантюра XL
- Автор: Чапай Артём
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Авантюра XL». Краткое содержание книги:
Нове видання доповнено оповіданнями про те з подорожі, що не ввійшло до першої публікації. Написано в експериментальному стилі, з відчутними впливами інтернету й молодіжного сленгу.
тоді на саму ситуацію.
в Сімона з собою половина моїх речей,
у мене — його. як і де ми зустрінемося?
іду по трасі, щоб не злитися стоячи,
а хоч трохи розвіяти своє переповнене почуттями
горло.
рюкзак знову рветься, я матюкаюсь і скидаю його на землю.
в’яжу чергового вузла й перепаковуюся.
злюсь і стоплю машини.
звісно, ніхто не стає. нарешті один далекобійник зупиняється,
я розповідаю ситуацію, він каже, що підвезе:
— скільки даси?
та йоли-пали. пропоную трохи.
— та це не гроші.
мало не прямим текстом
посилаю його. та й пензлюю пішки
нічною трасою.
і мені починає подобатися!
урешті, це ж так приємно. я сповільнююсь
і спроквола йду крізь ніч.
у голові проясняється. врешті,
я все одно маю все потрібне для життя.
та й чи багато треба? якщо ми навіть не зустрінемося зовсім —
бо немає ані телефону, ані інтернету —
я просто можу мандрувати сам,
а побачимося ми вже, як відлітатимемо назад.
і мені цей варіант уже здається кльовим.
я йду й наспівую «команданте Че Гевару»,
настрій світлий.
і через кілька хвилин зупиняються три КамАЗи.
три!
усі ці «правила» автостопа, які намагаються описати
всілякі Кротови, — маячня.
нема жодного правила!
можна їздити вночі в чорному одязі.
головне — бути позитивно налаштованим.
і все.
так я думаю, поки біжу до КамАЗів.
виявилося, їх змусив зупинитись інший автостопник.
молодий юнак, років сімнадцяти:
— я з Молодої Гвардії. соціальні працівники. бачиш жовту футболку? водії зобов’язані для нас зупинятися. ми — надія Фіделя.
— а що ти робиш?
— от нині працюю волонтером на нафтопереробному заводі. дивлюся, щоб там нічого не крали.
я заліз до кузова одного з КамАЗів. воно наче й тепло,
але, коли їдеш уночі, все-таки продуває.
то я сів спиною до кабіни,
сракою до вихлопної труби. вона така тепленька…
курив і співав. приємно.
вони їхали аж до Лас-Тунас, а сам соціальний працівник —
до Сьєґо-де-Авіла. запросив мене
до себе в гості.
і те, й інше значно далі за Санта-Клару,
я вже спокушався поїхати з ними,
але мої вагання вчасно урвалися
під тиском обставин.
— поламалися.
одна з трьох вантажівок накрилася мідним тазом.
вони мусили чекати ранку під Санта-Кларою.
ми розмовляли з соціальним працівником.
заідеологізований, але кришталево чесний.
я дуже хотів подарувати йому улюблений светр,
у мене вже виникала потреба
дарувати найдорожчі для мене речі. потлач — наше всьо.
я просто побоявся, що хлопець хибно це сприйме.
ніби хабар-віддяку, шолі. надто вже він правильний.
ми поїли котлет із тістом у придорожній забігайлівці.
він говорив зі мною й паралельно
намагався впіймати іншу машину, трусячи своєю футболкою.
щось ніхто із зобов’язаних зупинятися не зупинявся.
уже перед світанком я поліз до кузова спати,
а розбудив мене водій у Санта-Кларі.
— а де цей, соціальний працівник?
— уночі впіймав машину й поїхав додому.
ги, на той час завдяки розповіді соцпрацівника
я вже знав, де в Санта-Кларі Сімон з’явиться точно.
Seguiremos adelante
Como junto a tí seguimos
Y con Cuba te decimos:
¡Hasta Siempre, Comandante![56]
я зайшов на автовокзал, переповнений
старенькими американськими автобусами
та радянськими ЗІЛами з написами російською «Люди».
це теж автобуси.
наївся досхочу котлет у тісті
в їдальні за столиком із залізними ніжками,
укритому замацаною порізаною клейонкою.
аж защемило в горлі від ностальгії
за іншою епохою, у якій я народився й виріс.
прийшов до мавзолею.
зачекав, поки той відчиниться.
Сімона ще не було. я зайшов усередину.
гордо написав у книзі відвідувачів «Україна».
не якісь там буржуазні ФееРеНи!
коли сказав на вході, що «ера Уньйо́н Совьє́тіка»[57],
мене хіба що не обійняли.
надивився на оригінали вже знайомих із репродукцій фото,
на знаменитий берет, який тепер світиться
на стількох футболках людей, яким
до самих ідей Че пофіг,
56
Продовжимо йти вперед, / Ніби й далі й разом із тобою, / І з Кубою скажемо тобі: / «До назавжди, команданте!» (ісп.) — з пісні Сільвіо Родріґеса про Че Гевару.
57
Це колись був Радянський Союз (ісп.).