Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Зазвичай ми з К’єнце спали по черзі; і близько п’ятої ранку четвертого липня, саме коли я спав, стався відкритий бунт. Шестеро цих свиней-матросів, які ще залишилися, вирішили, що все втрачено, і через нашу відмову два дні тому здатися військовому кораблю янкі, раптово впали в шал і гарячково гасали кораблем, сіючи навколо прокльони і безлад. Вони гарчали, як тварини, якими вони й були, сліпо ламаючи обладнання і меблі, верещали про такі дурниці, як прокляття зображення зі слонової кістки і темношкірого мертвого молодика, який дивився на них і відпливав геть. Лейтенант К’єнце оторопів, втративши будь-яку здатність до дії, чого й варто було чекати від м’якотілого, жіночного вихідця з областей Рейну. Я застрелив усіх шістьох, оскільки це було необхідно, і впевнився, що ніхто з них не вижив.

Ми повикидали тіла через подвійні шлюзи і залишилися на U–29 самі. К’єнце сильно нервував і через це запив. Було вирішено, що ми триматимемось якомога довше, використовуючи величезні запаси провізії і хімічних реагентів для отримання кисню, які, попри все, не постраждали від божевільних витівок цих брудних свиней. Наші компаси, лімінографи[37] та іншу делікатну апаратуру було знищено; тож у подальшому будь-яка наша орієнтація на місцевості могла базуватися хіба на здогадах, наручних годинниках, календарі і поточній швидкості дрейфу, вирахуваній зі спостережень за об’єктами, які ми могли бачити крізь ілюмінатори чи з бойової рубки. На щастя, комплектованих батарей мало вистачити ще надовго, до того ж окрім внутрішнього освітлення ми могли дозволити собі вмикати прожектор. Ми ним нерідко освітлювали довколишній простір, але бачили лише дельфінів, що плили паралельно напрямку, в якому ми дрейфували. Ці дельфіни цікавили мене ще й з наукового погляду, бо хоч звичайний Delphinus delphis є китоподібним ссавцем, нездатним існувати без повітря, я невідривно спостерігав за одним із цих плавців упродовж двох годин і жодного разу не бачив, щоб він збирався перервати своє перебування під водою.

З плином часу ми з К’єнце вирішили, що, продовжуючи наш дрейф на південь, занурюємося все глибше. Ми вели спостереження за морською флорою і фауною і читали на цю тему багато книжок з моєї дорожньої бібліотечки. Проте не можу не зазначити того, що в цих царинах мій компаньйон був цілковитий профан. Він мислив не як пруссак, віддаючись фантазіям чи розважанням, які не мали жодного сенсу. На нього серйозно вплинув факт нашої неминучої зустрічі із смертю, тож він часто молився, каючись за всіх тих чоловіків, жінок і дітей, яких ми відправили на дно, забуваючи, що кожен вчинок на користь німецької держави є благородним. З часом він ставав усе більше неврівноваженим, годинами вдивляючись у свій образ зі слонової кістки і розказуючи вигадані історії про речі, загублені і забуті під товщею моря. Іноді, задля психологічного експерименту, я сам заговорював з ним про ці дива, а потім вислуховував його безкінечні поетичні цитати і байки про затонулі кораблі. Мені було його шкода, бо мені боляче дивитися, як німець страждає, але він був не найкращим компаньйоном для смерті. Собою ж я пишався, знаючи що Батьківщина шануватиме мою пам’ять і що моїх синів учитимуть бути такими ж чоловіками, як я.