Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Наступного дня через раптове нездужання частини екіпажу атмосфера на кораблі була вкрай неспокійна. Вочевидь, вони страждали від викликаного довгим плаванням нервового зриву, їм усім снилися жахіття. Кілька чоловік здавалися вкрай пригніченими і дезорієнтованими; впевнившись, що ніхто з них не симулював свою недугу, я звільнив їх від виконання обов’язків. Море було неспокійне, тож ми занурились на глибину, де не так сильно дошкуляли хвилі. Тут було відносно тихо, попри незрозумілу підводну течію, якої ми не могли знайти на жодній з наших океанографічних карт. Стогони хворих дратували все більше; але оскільки не виглядало на те, що вони деморалізували решту команди, ми не вдавались до екстремальних заходів. У наших планах було залишатися на місці і перехопити лайнер Дакія, згаданий у повідомленнях наших агентів з Нью-Йорка.
Рано-вранці ми піднялися на поверхню і виявили, що шторм дещо стих. На північному обрії виднілися дими з труб бойового корабля, але на такій відстані ми почувалися в безпеці — надто з нашою здатністю зануритись під воду. Значно більше нас хвилювали балачки боцмана Мюллера, які до ночі стали геть дикими. Він перебував у жалюгідному інфантильному стані, белькотів щось про видіння мертвих тіл, які пропливають повз ілюмінатори; тіл, які з цікавістю в них зазирають, казав, що в цих роздутих тілах він упізнавав загиблих впродовж наших славних бойових операцій. Ще казав, що молодик, якого ми знайшли і викинули за борт, був їхнім очільником. Це було гидко і ненормально, тож ми закували Мюллера в кайдани і сильно відшмагали. Команда не була у захваті від такого покарання, але необхідно було підтримувати дисципліну. Ми також відхилили прохання очолюваних Ціммером матросів викинути вирізану зі слонової кістки голову в океан.
Двадцятого червня матроси Бойн і Шмідт, які увесь минулий день хворіли, ніби збожеволіли. Я шкодував, що в усьому нашому офіцерському складі не було жодного лікаря-психіатра, бо життя кожного німця безцінне, але постійні верески цих двох стосовно жахливого прокляття неабияк підірвали дисципліну, тож ми вдалися до винятково суворих заходів. Команда сприйняла цю подію із похмурим мовчанням, але Мюллер, здавалося, втихомирився, і надалі вже не турбував нас. Увечері ми його звільнили, і він мовчки повернувся до своїх обов’язків.
Наступного тижня, виглядаючи Дакію, ми всі дуже нервували. Напругу лише підігріло зникнення Мюллера і Ціммера, котрі внаслідок нав’язливих страхів, які їх діймали, безсумнівно, вкоротили собі віку, хоча ніхто й не бачив, як вони стрибають за борт. Я неабияк втішився, позбувшись Мюллера, бо навіть його мовчання гнітюче впливало на всю команду. Тепер усі більше мовчали, ніби затамувавши в собі потаєний страх. Багато захворіли, але більше ніхто не здіймав бучі. Атмосфера вплинула і на лейтенанта К’єнце, його дратувала кожна дрібничка — наприклад, величезна зграя дельфінів, що зібралася довкола U–29, і все більша інтенсивність не зазначеної на наших мапах південної течії.
Зрештою, стало зрозуміло, що ми проґавили Дакію. Подібні невдачі не були винятком, тож ми відчули радше заспокоєння, аніж розчарування, бо далі на порядку денному було повернення у Вільгельмзгавен. Ополудні 28 червня ми повернули на північний схід, і, незважаючи на дещо комічні труднощі, які нам завдавали незвично великі зграї дельфінів, ми вже невдовзі лягли на курс.
Цілковитою несподіванкою став для нас вибух у моторному відсіку о другій ночі. У двигунах не було жодних неполадок, не було помічено жодних слідів людської недбалості, а все ж несподівано страшний удар струснув човен від носа до корми. Лейтенант К’єнце помчав у машинний відсік, де виявив безнадійно зруйновані вибухом паливний бак і більшість механізмів, а також тіла механіків Раабе і Шнайдера. Наше становище раптово стало критичним, бо хоча залишилась непошкодженою система хімічної фільтрації повітря, і доки у нас буде стиснене повітря і робочі батареї, ми все ще могли використовувати механізми підйому і занурення корабля та роботу шлюзів, утім, ми не могли ні запустити двигуни, ні керувати субмариною. Шукати порятунку на шлюпках означало віддати себе в руки ворогу, необґрунтовано озлобленого проти нашої великої германської нації, а за допомогою радіо, ще з того самого дня, як ми потопили Вікторію, нам так і не вдавалося вийти на зв’язок із жодним підводним човном імперського флоту.