Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Я блукав поглядом величезною внутрішньою кімнатою з похилою південною стіною, тьмяно освітленою променями, які не можна вловити буденним оком. У дальніх кутках чаїлися тіні, а над усім приміщенням висіла поволока нереальності, яка затьмарювала його справжню природу і запрошувала уяву до світу символів і фантазмів. Поки Тіллінґаст мовчав, я все уявляв себе у величезному, неймовірному храмі давно мертвих богів, у якійсь абстрактній споруді з незліченними колонами з чорного каменя, які здіймалися від вологих плит підлоги до захмарної висоти за межами мого зору. Якийсь час картина була дуже чіткою, але мало-помалу поступилась місцем значно жахливішому відчуттю: відчуттю всеохопної, абсолютної самотності у безкінечному, незримому, беззвучному просторі. Здавалося, там лише порожнеча, нічого більше, і я відчув дитячий переляк, який і спонукав мене дістати із передньої кишені револьвер, який я завжди носив після заходу сонця ще звідтоді, як мене пограбували у Східному Провіденсі. Тоді з найвіддаленіших куточків далечіні звук м’яко злинув до чутних регістрів. Він був безмежно слабкий, трохи вібрував і, безперечно, був музикальним, але містив у собі нотку піднесеної дикості, яка перетворювала його вплив на ніжну муку, що охопила все моє тіло. У мене було таке відчуття, ніби хтось поруч дряпав скло піском. Заразом з’явилося щось, схоже на холодний протяг, який, вочевидь, линув з того ж напрямку, що й віддалений звук. А доки я незрушно чекав, відчув, що і звук і вітер лише наростають, і, як наслідок, я почав цілком дивним чином відчувати себе ніби прив’язаним до рейок на шляху гігантського локомотива, що все наближається. Я заговорив до Тіллінґаста, але варто мені було це зробити, як усі ці дивні враження негайно пощезли. Я бачив лише людину, сяйливу машину і тьмяне приміщення. Тіллінґаст гидотно вищирився на револьвер, який я майже несвідомо впустив, але з виразу його обличчя я був певен, що він бачив і чув те саме, що і я, якщо не значно більше. Я шепотів, що саме я пережив, а він, схилившись до мене, попросив поводитися якнайтихіше і налаштуватися на сприйняття.

— Не рухайся, — застеріг він, — бо у світлі цих променів, окрім того, що ми самі зможемо бачити, нас також буде видно. Я сказав тобі, що всі слуги пішли, але не розповів як. Усе через оту тупоголову покоївку — вона повмикала світло унизу, хоч я й застерігав її не робити цього, і між дротами виникла певна взаємна вібрація. Мабуть, це було страшно — навіть тут, нагорі, я чув її вереск, попри те, що я одночасно чув і бачив речі з інших вимірів, а потім було доволі неприємно по всьому будинку знаходити всі ті порожні купи одягу. Одяг пані Апдайк лежав неподалік від вимикача у вітальні — тим-то я й знаю, що це вона зробила. Воно їх усіх забрало. Але доки ми не рухаємося, ми з тобою у відносній безпеці. Пам’ятай, що ми маємо справу зі страхітливим світом, у якому ми з тобою практично безсилі і… Сиди спокійно!