Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Раптово я й сам відчув, що у мене з’явилося щось на кшталт додаткового зору. З усіх боків світного і водночас тінистого хаосу постала картина, яка, попри невиразність, була узгодженою і сталою. Без сумніву, то було щось знайоме, бо незвична її частина накладалася на буденний земний вигляд так, як кінозображення можна спроектувати на розфарбовану театральну завісу. Я бачив лабораторію у внутрішньому дворику, електричну машину і спотворений образ Тіллінґаста навпроти, але поруч зі знайомими фізичними об’єктами у просторі не було жодного вільного клаптика. У гидотному сум’ятті змішувалися неймовірні живі і неживі образи, а поруч кожної знайомої речі існували цілі світи чужих, незнаних сутностей, і водночас здавалося, що всі відомі предмети лягають у скомпоновану картину інших, незнаних речей, і навпаки. На передньому плані серед живих об’єктів були величезні, чорнильного кольору медузоподібні потвори, які мляво звивалися в унісон із вібраціями машини. Їх було страшенно багато, і я із жахом побачив, як вони перетікали, ніби були напіврідкими, здатними проходити одна крізь одну і крізь те, що ми вважаємо твердими тілами. Вони не знали спокою, але, здавалося, їх постійний рух був підпорядкований якійсь жаскій меті. Іноді виглядало на те, що вони пожирають одна одну, нападник кидався на жертву і миттєво стирав її з поля зору. Здригнувшись, я зрозумів, що стерло нещасних слуг, і все не міг викинути це з голови, намагаючись розгледіти інші риси видимого тепер світу, що незримо нас оточував. Але Тіллінґаст, що спостерігав за мною, тепер заговорив.

— Ти їх бачиш? Ти їх бачиш? Ти бачиш цих істот, які кожну мить твого життя юрмляться довкола тебе і плинуть крізь тебе? Ти бачиш створінь, з яких складається те, що люди називають чистим повітрям і синім небом? Хіба мені не вдалося зруйнувати межу, хіба я не показав тобі світи, яких не спостерігала ще жодна жива людина? — Я чув його крики крізь жахливий хаос, дивився на його несамовите обличчя, яке так загрозливо схилилося до мене. Його очі палали вогнем, і вони відсвічували тим, що, як я зараз розумію, було всепоглинаючою ненавистю. Машина нестерпно загуділа.

— Думаєш, оці плаваючі штуки забрали слуг? Дурню, вони не можуть заподіяти шкоди! Але слуги зникли, хіба ні? Ти намагався мене зупинити, ти відраджував мене, коли я потребував, щоб мене хоч трохи підбадьорили, ти боявся одвічної правди, ти — проклятий боягуз, але зараз ти у моїх руках! Що забрало слуг? Що змусило їх так гучно верещати?.. Не знаєш, га? Скоро дізнаєшся! Дивись на мене, слухай, що я кажу! Ти думаєш, що справді існують такі речі, як час і простір? Ти уявляєш, що є такі речі, як форма чи матерія? Кажу тобі, я сягнув глибин, яких твій нікчемний мозок навіть не може уявити! Я зазирнув за межі пут вічності і прикликав демонів із зірок… Я підкорив собі тіні, які мандрують між світами, сіючи смерть і безумство… Простір належить мені, чуєш? Ті істоти полюють на мене — ті, що поглинають і знищують, — але я знаю, як їх уникнути. Вони дістануть тебе, як уже дістали слуг. Ворушишся там, містере? Я ж казав тобі, що рухатись небезпечно. Ти досі живий, бо я наказав тобі сидіти спокійно, — живий, щоб побачити ці видива і вислухати мене. Якби ти заворушився, вони б уже давно заявилися по тебе. Не бійся, вони тобі не зроблять боляче. Вони й слугам не завдали болю — то вигляд цих демонів змусив їх кричати. Мої тваринки не надто гарні, бо вони приходять з місць, де естетичні стандарти, скажімо, геть інші. Розчинитися — це цілком безболісно, запевняю тебе, але я хочу, щоб ти їх бачив. Я майже побачив їх, але я знаю, як зупинитись. Тобі нецікаво? Я завжди знав, що ти не науковець! Тремтиш, га? Тремтиш від прагнення побачити тих досконалих істот, яких я відкрив? То чому ж не рухаєшся? Стомився? О, не турбуйся, друже, бо вони вже близько… Дивись! Дивись, чорт забирай, дивися!.. Просто над твоїм лівим плечем…