Ніж, якого не відпустиш

Але це лише Гільді і вона каже:

— Якого чорта ти тута забув? — вона стоїть у дверному проході, ранкове сонце заходить до кімнати з-за неї, воно таке яскраве, шо я піднімаю руку і затуляюся від нього.

— Тута зручніше, — бурмочу я, а серце в грудях гупає.

— Та шо ти кажеш, — каже вона, читаючи мій Шум. — Сніданок на столі.

Запах смаженого бекону з баранини будить Віолу і Манчі. Я випускаю Манчі, аби він собі покакав, але ми з Віолою нічо не кажемо одне одному. Тем заходить коли ми вже їмо, а передцим він, певно, годував овець. Якби я був удома — то я би годував овець.

«Удома», — думаю я.

Та й таке.

— Швичче, шпанюче, — каже Тем, пічтовхуючи до мене горня кави.

Я п’ю, не піднімаючи голову.

— Хтось був? — кажу я в горня.

— Ні душі, — каже Тем. — А день сьогодні чудовий.

Я дивлюся на Віолу, але вона на мене не дивиться. Насправді, ми оце з нею їмо, вмиваємо лиця, перевдягаємся в інший одяг і перепаковуєм торби, ні разу одне другому нічо не кажучи.

— Щасти вам обидвом, — каже Тем, коли ми вже збираємося рушити разом із Гільді на Дальній Кут. — Завжди приємно бачити, як двоє людей, у котрих більше немає нікогісінько, стають добрими друзями.

І ми на це таки нічого не відповідаємо.

— Давайте, шпанюки, — каже Гільді. — Часу нема.

Ми вертаємся на стежку, яка скоро вертається в ту саму дорогу, яка мала б іти через міст.

— Це колись була центральна дорога між Дальнім Кутом і Прентісстауном, — каже Гільді, піднімаючи свою торбинку, — або Нью-Елізабетом, як було тоді.

— А шо було тоді? — питаю я.

— Прентісстаун, — каже вона, — колись називався Нью-Елізабет.

— Ніколи не називався, — кажу я, піднімаючи брови.

Гільді дивиться на мене, її брови сміються з моїх.

— Дійсно ніколи? Ну то я, певно, помиляюся.

— Певно, — кажу я, дивлячись на неї.

Віола робить губами насмішливий звук. Я дивлюся на неї вбивчим поглядом.

— Нам там буде де зупинитися? — питає вона Гільді, ігноруючи мене.

— Я вас до своєї сестри відведу, — каже Гільді, — знаєте, вона ж цього року замісниця мера!

— А тоді ми шо будем робити? — кажу я, підгилюючи ногами грудки болота.

— Я так собі думаю, шо то вам вирішувати, — каже Гільді. — Ви ж самі за себе відповідаєте, нє?

— Поки що ні, — я чую, як Віола дуже-дуже тихо це каже, і це точно ті слова, які в мене в Шумі, такшо ми обоє піднімаємо очі і бачимо погляд одне одного.

Ми майже усміхаємось. Але ні.

І тоді ми починаємо чути Шум.

— О, — каже Гільді, теж його почувши. — Дальній Кут.

Дорога виходить у маленьку долинку.

І он воно є. Інше поселеня. Інше поселеня, якого не мало існувати.

Куди Бен хотів, аби ми пішли.

Де ми маємо бути в безпеці.

Перше шо я бачу — це місце, де дорога з долини звертає в сади, які складаються з рівних рядів доглянутих дерев зі стежечками та ригаційними системами, які всі тянуться вниз із пагорба до будівель і струмка в самому низу, струмок маленький, спокійний і точно десь впадає в більшу річку.