Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Не припиняючи всміхатися, він пальцем показав собі на рот, опісля на вухо. Я повторив запитання кількома різними мовами, однак він усе одно мене не зрозумів. Тоді я показав на меч, потім по черзі на здоровила, на себе, і нарешті до нього дійшло, чого добиваюся. Його низький на зріст партнер протягнув мені свого меча. Йому, схоже, сподобалася те, що я пропонував.

Я взяв у нього меч. Він був трохи коротшим і важчим, аніж мій Ґрейсвандір. (Ґрейсвандір — це мій меч, і тут я вперше згадую про нього. Він заслуговує на окрему розповідь, але не певен, що варто говорити про нього тепер, коли ви ще не знаєте всіх перипетій, котрі змусили мене обрати ту дорогу, на яку я став. Ну принаймні тепер, почувши цю назву, вже точно знатимете, про що мова.)

Я зробив кілька помахів, щоб рука звикла до меча, зняв плащ, відкинув його вбік і зайняв оборонну позицію.

Мій візаві пішов у наступ. Відбивши його напад, я зробив контр-випад. Супротивник відбив мій удар і знову перейшов в атаку. Я вдруге відбився від нього, зробив оманний рух і кинувсь у наступ... За п'ять хвилин двобою зрозумів, що мені протистоїть гідний суперник. Однак я зрозумів і те, що володію мечем краще за нього. Супротивник двічі зупиняв бій і просив іще раз показати деякі рухи, які я застосовував. Схоплював він їх на льоту. Хвилин через п'ятнадцять воїн почав широко всміхатися. Мабуть, це була та межа, досягнувши якої, більшість його супротивників просто не мали сил протистояти такій навалі (якщо, звісно, їм щастило протриматися цей час, бо витривалість у здорованя була надзвичайною). Коли збігло двадцять хвилин, усмішку змінило здивування. Зрештою, воно й зрозуміло: чи міг би хтось, поглянувши на мене, бодай подумати, що я протримаюся стільки часу, та ще й у бою з умілим суперником? Але що може знати простий смертний про можливості того, хто народився в Амбері?!

Коли ми билися вже двадцять п'ять хвилин, суперник умився потом, одначе продовжував фехтувати. Мій брат Рендом виглядом та поведінкою нагадує астматичного підлітка, проте і з ним ми якось фехтували двадцять шість годин із гаком, намагаючись з'ясувати, хто з нас протримається довше. (Якщо вас цікавить результат цього бою, то скажу, що першим припинив його я. Річ у тому, що наступного дня мав важливу зустріч, і мені не хотілося виглядати на ній утомленим.) Якби не та зустріч, ми фехтували б ще довше. Тепер, хоча й не був готовий до подібного дійства, знав, що можу знесилити сьогоднішнього супротивника. Як не крути, а він таки проста людина, звичайнісінький смертний.

За пів години, коли він почав важко дихати, а його реакція притупилася, стало зрозуміло: ще кілька хвилин — і воїн мене розкусить. Тоді я підняв вільну руку, меч опустив до землі, як це робив мій попередник. Зупинивши бій, суперник кинувся до мене й міцно обняв за плечі. Я не второпав із його балаканини ні слова, проте зрозумів, що він був задоволений розминкою. Як і я.

Після цього двобою мене трохи нудило. Відчуття не з приємних.

Однак я пам'ятав, що це тільки початок дороги, і дав собі слово сьогодні займатися доти, доки вистачить сил, увечері наїстися досхочу, вночі як слід відіспатись, а вранці почати все знову.

А потім пішов до лучників. Освоївшись серед них, я позичив там лук і, використовуючи трипалий хват[40], висадив по мішенях близько сотні стріл. Вийшло непогано. Після стрільби з лука певний час спостерігав, як вершники орудують піками, щитами та булавами. Надивившись, пішов собі далі й став споглядати тренувальний рукопашний бій.

Я попросився до цих воїнів, і коли вони мене прийняли, подолав одного за одним аж трьох суперників. І тільки після рукопашної почувся по-справжньому втомленим. Я був як вичавлений лимон.

Спітнілий, засапаний, важко опустився на ослінчик у затінку. Всі мої думки крутилися навколо Ланса, Ґанелона і майбутньої вечері. Хвилин через десять я повернувся до відведених мені апартаментів і ще раз узяв ванну.

До того часу встиг зголодніти як вовк, тому й вирішив піти пошукати обіду, а якщо пощастить, то й вивідати щось нове.

Щойно я вийшов зі спальні, як мене перестрів охоронець — той самий, який учора відводив мене спати. Привітавшись зі мною, він сказав:

— Коли задзвонять до обіду, лорд Ґанелон чекатиме, щоб ви прийшли до нього і розділили з ним обідню трапезу.

Подякувавши за люб'язне запрошення, я запевнив, що прийду неодмінно, і повернувся до себе. Впавши на ліжко, я провалявсь аж до обіду. А коли вдарив дзвін, пішов до господаря замку.

Тіло моє починало ломити від болю, на мені красувалося кілька свіжих синців. От і чудово, подумав я, нехай усі вважають, що я старіший, аніж насправді. Коли постукав у Ґанелонові двері, мені відчинив молодий паж. Ще один паж чаклував над столом та біля вогнища, і коли я зайшов, перший паж узявся допомагати своєму товаришеві накривати стіл.

Ґанелон, у зеленій сорочці, зелених штанах і зелених чоботах, оперезаний зеленим поясом, сидів у кріслі з високою спинкою. Він устав назустріч, привітався.

— Мені, сер Корі, уже доповіли про ваші сьогоднішні екзерсиси, — мовив він, потискаючи мою руку. — Після такого якось сильніше проймаєшся вірою в те, що ви змогли пронести Ланса стільки часу. Мушу визнати, маєте набагато більше міцності, ніж можна подумати, бачачи вас. Не сприйміть як образу...

Я всміхнувся.

— Ну та що ви, яка ж це образа...