Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
♦ Вас знають як автора теорії множинних інтелектів. Чи вважаєте ви, що інтернет впливає на один з них, і коли так, то це добре чи погано? І чи не думаєте ви, що Мережа може бути носієм нового типу інтелекту, не множинного, а колективного?
Загалом я вважаю, що нові цифрові ЗМІ — це чудово для множинних інтелектів. Сьогодні є застосунки, ігри, навчальні програми, здатні згуртувати інтелекти, що працюють разом у новий потужний спосіб. Я не бачу жодної проблеми для цього плюралістичного бачення інтелекту. Водночас інтелект є відображенням людського мозку, і, звичайно, людський мозок еволюціонує дуже повільно, в діапазоні тисячоліть, а не в темпі технологій, які живуть лише кілька років чи десятиліть. Отож я не поділяю ідею «цифрового інтелекту». З іншого боку, не йдеться про те, що нові технології включають інше «співвідношення інтелектів», як сказав би Маршалл Маклуен. Онлайн, наприклад, ми маємо не таку саму «міжособистісну інформацію», як розмовляючи або взаємодіючи з кимсь особисто.
Групи завжди тиснули на обговорення і суперечки. «Грецькому хорові» тисячі років. Але я хотів би наголосити на тому, що групи можуть представляти колективний інтелект, але й колективне глупство також. Як ми зрозуміли вже століття тому завдяки таким критикам, як Жорж Сорель та Еліас Канетті, натовп із однаковим успіхом може бути конструктивним і деструктивним. Поза іншим, ми знаємо тепер, що суспільства й інституції можуть маніпулювати онлайновими оцінками й рейтингами, — отож це не тільки «люди» висловлюють свою думку, а також ті, кому платять за просування якихось думок і нахваляння якихось практик. Дізнатися кількість «уподобайок» цікаво й корисно, та мене особисто більше цікавлять ЯКІСТЬ судження і МУДРІСТЬ його автора. Кількість не те саме, що якість!
♦ Коли ви журитеся через те, що правду, красу й доброту надто часто ставлять під сумнів, чи не піклуєтесь ви головним чином про те, щоб підмити чи знищити авторитетність?
Я не відчуваю жодної пристрасті до просто проголошеного авторитету. Мене не цікавлять ні ваші дипломи, ні ваш вік. Але мене дуже цікавлять ваші знання, ваші судження, чи ви подумали, перш ніж захищати свою позицію, і чи готові ви визнати свою помилку, прислухавшись до контраргументів. Це мені нагадує старий жарт: «В інтернеті ніхто не знає, що ви собака». Якщо ми можемо замінити проголошений авторитет авторитетом заслуженим чи доведеним, тоді я цілком за авторитетність.
♦ Ви пояснюєте, що вчитися слід усе життя, Але як це призведе до консенсусу щодо правди, краси й добра, а не до чутливості, завжди більш особистої, а отже, й відносної? Дедалі більше сумніватися?
Це цікаве запитання. Як кажуть французи, «ça dépend»[104]. У деяких царинах більше знання може привести до меншої певності. Моє власне розуміння людської особистості напевно ускладнилося з роками. Коли я оцінюю роботу студентів над темою, яку добре знаю, я значно впевненіший у п’ятдесят судженнях. Сьогодні ми суттєво більше дослухаємось до метеорологів, ніж 50 років тому. Отож в інших сферах більше знання дає більше упевненості. Тому важливо подумати, в якій галузі ви висловлюєте судження, на якій базі. У своїй книжці я наводжу точно цей самий аргумент, який ви висловили, коли пишу про красу. Немає ніяких причин ні для того, щоб наші уявлення про красу залишалися сталими, ні щоб вони обов’язково збігалися з іншими. De gustibus non est disputandum[105]. Та коли йдеться про інші чесноти, тут інша ситуація. Якщо немає певної згоди про те, що є правдою, що — брехнею, а що — непевно, якщо немає згоди всередині культури й між культурами про те, що морально чи етично, а що ні, наше суспільство не зможе тривати.
Справді, на практиці майже всі діють так, наче вірять, що можлива максимальна згода щодо правди й моральності. Самі лише філософи й фахівці-гуманітарії загалом з різних причин прагнуть підірвати ці концепції. Але від своїх дітей вони завжди хочуть, щоб ті казали правду і поводилися певним чином, а не інакше.
Розмову вів Жан-Франсуа Марміон
Дурість і постправда
Чи й справді ми дедалі глибше загрузаємо в дурість? З огляду на деякі сучасні тенденції, це справді слушне запитання. Люди — очевидно освічені й здатні знайти будь-яку інформацію — свідомо відкидають сьогодні наукові рекомендації щодо вакцинації та клімату, живляться химерними «теоріями змови», бездумно голосують за виродків і погоджуються на дурні проекти, обурюються через безглузді нісенітниці, захоплюються забаганками-одноденками, а дехто навіть вирішив, що відтак для них Земля буде пласкою, хоч би що там казали. На тлі дипломатичного загострення, тероризму й нескінченних війн, методичного знищення довкілля та економіки, з якої користує тільки жменька осіб (до речі, ніщо не свідчить про те, щоб вони були якісь особливі розумники), — наша доба, схоже, за всіма параметрами придається до тріумфу дурості[106]. Учасники цієї катастрофи, розуми, які вважають себе світлими, мають готові пояснення: винні американці, суспільство, пестициди, вуглеводи, глютен, ендокринні деструктори, ліві, праві, еліти, маргінали, іноземці та їхні зіпсуті гени, ці нероби-викладачі й педагоги-ідеологи, планшети, екрани й хвилі, що опромінюють мозок…
104
Це залежить.
105
Про смаки не сперечаються.
106
A. Farrachi, Le Triomphe de la bétise, Actes Sud, 2018.