Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
«Але було б бажано, щоб він звернув увагу свого спостережливого погляду та влучного пензля на суспільство, що нас оточує. Досі за цим сміхом він водив нас або до Миргорода, або до лавки бляхаря Шіллера, або до божевільні, [приклади, взяті з «Миргорода». — Е. Б.]. Ми радо слідували за ним усюди… Але столиця доволі вже насміялася з провінції та селюцтва… Але так би хотілося, щоб автор, який, здається, якимось магнітом притягає до себе все смішне, розсмішив нас нами самими; щоб він відкрив нам нісенітницю нашого власного життя, в так званому освіченому колі, у нашій вітальні, серед модних фраків і краваток, під модними головними уборами… Я впевнений, що Іван Іванович з Іваном Никифоровичем існували… Вони так живо написані… Але наше суспільство не може повірити в їхнє існування… Для нього це або минуле століття, або смішна мрія автора…»[120].
Оце «ми» у наведеному фрагменті означає Росію та її освічені верстви, що запрошують самих себе до позування перед гоголівським «влучним пензлем». Залишатись у межах українського простору означає обмеження самого себе як письменника до провінціалізму, який, на думку Шевирєва, швидко стає застарілим. Окрім того, український світ був фактично чужим для російського читача, тому, з його точки зору, Гоголь мав вищі шанси на успіх, перемкнувшись на російську тематику.
Деукраїнізація гоголівського гумору, розпочата Шевирєвим, була продовжена Бєлінським кількома місяцями пізніше в есеї «Про російську повість і повісті п. Гоголя». Як і Шевирєв, Бєлінський класифікує Гоголя як чільного російського автора, українськість якого просто була тлом або спадщиною, що від неї, неначе з кокона, він неминуче звільниться, перетворившись з української лялечки на російського метелика. Для Бєлінського, який писав у 1835 році, гоголівський гумор видається «суто російським» із тих самих причин, що для інших — суто українським: «гумор російський, гумор спокійний, простодушний, у якому автор немовби вдає простака», говорячи із серйозністю про такі речі, як «бекеша» (хутряний одяг. — Прим. перекл.)[121]. Бєлінський так само, як і Полєвой перед ним, зосереджується на простодушній якості гоголівського гумору. Наївним роздумам про деформовану ріпу та огірки з рецензії Полєвого тут прийшов на зміну наївний захват бекешею. Отже, Бєлінський хвалить як «суто російський» гумор те, що Полєвой висміював як гумор типово український. Це демонструє міру, до якої російські й українські національні риси виявляються настільки незрозумілими для реципієнта. Для Сєнковського, насмешка є українською ознакою, тоді як Полєвой закріплює її за російським гумором, у якому вона нібито продовжувала римську традицію.
Згідний з попередніми рецензіями свого журналу, Фаддєй Булґарін, консервативний видавець, разом із Сєнковським, котрий співредагував Северную пчелу і сам був письменником, привітав довгоочікуване друге видання «Вечорів». Однак він помірковано супроводив редакційну статтю в Северной пчеле вказівкою на національну літературу, до якої цей уже визнаний новий талант належав. Тепер Булґарін розглядає Гоголя радше як російського, ніж українського автора. На відміну від свого колеги Ушакова, який підкреслював український характер гоголівської творчості, Булґарін називає гоголівські повісті «безперечно найкращими національними повістями в нашій літературі» та визначає для Гоголя місце в лавах «наших» найкращих талантів, хоч і неохоче ставиться до називання Гоголя російським (русским) Вальтером Скоттом. Використання Булґаріним прикметника русский і займенника наши «коригує» поняття Ушакова від 1831 року про дві окремі літератури та рекласифікує Гоголя як російського автора[122].
І насамкінець: у рецензіях 1831—1832 років російські критики послідовно сприймали «Вечори на хуторі» як вираження української національної специфіки і за їхнім змістом, і за виконанням (наприклад, гумору або оповідного голосу). Найбільш захопленим із числа гоголівських рецензентів і одним із тих, хто оцінив український аспект без жодних двозначностей, був Ушаков із Северной пчелы. Полєвой і Сєнковський відзначили найвищий вираз українського характеру книги, однак, водночас, вважали його її недоліком, який приписували нижчій природі українського персонажа. Надєждін розчинив цей український аспект в ефемерному слов’янському дусі, стверджуючи, що твір ґрунтувався на сильно деформованому знанні про Україну. Він критикував Гоголя за неправдивий опис українського народу — під яким він розумів більш позитивний. До речі, звинувачення на кшталт Стороженкового — про наклепницьке зображення гідного народу — буде висунуте, хоч і з уїдливішою ворожістю, проти гоголівського зображення Росії. Ці плачі ображеної національної гордості — серед росіян і українців — свідчать про визнання читачами зарядженого націоналістичного змісту гоголівської творчості та підтвердження його належності до обох національних культур.
120
Там само.
121
Белинский В. Г. Собрание сочинений в девяти томах, том 1. (Москва: Художественная литература, 1976), 125.
122
[Булгарин Ф. Б.], рец. на «Вечера на хуторе близ Диканьки», 2-е издание, Северная пчела 26 (1836).