Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

У другій хвилі рецензій 1835—1836 років нові критики Гоголя Шевирєв і Бєлінський переформатовують місце автора в російській літературі, перетворюючи його з українського письменника на російського. Можливо, йдучи за їхнім прикладом, 1836 року Булґарін переформулював початкову оцінку свого штатного рецензента Ушакова щодо Гоголя як українського письменника і перетворив його на російського автора. Шевирєв підійшов до українських якостей Гоголя більш обережно, часто розглядаючи їх як універсальні, наднаціональні. Бєлінський назвав «суто російським» те, що раніше було одноголосно проголошено українським — гоголівський гумор. Вони обидва закликали автора перемкнутися на російську тематику і покинути низьку й обмежену тему України, запевняючи Гоголя, що такий крок підвищить його привабливість серед російських читачів. Ця порада припала на той час, коли Гоголь уже опублікував деякі повісті на російську тематику, і її метою, вочевидь, було стимулювати його в цьому напрямі. Гоголь дослухався до цієї поради і продовжив розширення свого репертуару російських тем, але такі твори, як «Ревізор» або «Мертві душі», надзвичайно стривожили його російських читачів, включаючи й адептів цього переходу.

Підкреслена увага, приділена в рецепції «Вечорів на хуторі» гумору, виявляється досить вражаючою і заслуговує на подальший коментар. Слід відзначити, що, попри традицію популярних книжок-буклетів, доступність яких для нижчих верств була обмеженою, гоголівські повісті розповсюджувалися за найсмішнішою ціною, яку тільки бачила російська література. Гумор «Вечорів» також мав національний колорит, якого і читачі, і критики так тоді прагнули. Усі, хто коментував гоголівський гумор, робили це в контексті національних відмінностей між росіянами й українцями. Втім, зосередження на гуморі відволікало та послаблювало міркування про серйозні та незручні аспекти «Вечорів». До них, зокрема, належать складне позиціонування твору між російською та українською культурами; нюанси та субверсивність, беручи до уваги правлячу імперську ідеологію, в описі місця України в Російській імперії; некомпліментарні висловлювання про росіян та трагічна притча про українську історію у «Страшній помсті». Зосередження на комічному аспекті давало змогу відхилити всі ці незручні питання. По суті, книжку хоч і хвалили, критики її серйозно не аналізували і, на жаль, цей прецедент виявився надзвичайно впливовим. Сміх було відзначено, але ніхто не спитав, з чого саме автор сміється. Втім, сміх для Гоголя був не лише природною схильністю, а й також служив для маскування ідей, підривних у політичному плані, — так само, як це робив Котляревський. Він давав змогу йому функціонувати в ситуації імперії, що накладала обмеження на безпосереднє вираження, через що я розглядаю гоголівський гумор у термінах езопової мови. Український письменник того часу не мав іншого вибору, крім того, щоби бути «хитрим».