Укус огняного змія

Ми минали село за селом. Миготіли знаки: чорні літери на білому тлі, білі літери на синьому тлі. Ми вже зовсім близько, вже проїхали КПП. Даішники ловлять здоровезні хури, їм до нас діла нема, і слава Богу, бо що швидше ми доїдемо, то скоріше урветься ця напружена, холодна мовчанка, від якої у мене починає сіпатися верхня повіка на правому оці.

Сьогодні у католиків Святвечір. Шкода, що в мене нема знайомих католиків, бо я б напросилася до них на кутю й потихеньку від усіх налигалася до нестями. Тільки б не бачити ці гострі вилиці, під якими ходором ходять жовна. Тільки б не бачити ці зненацька потемнілі очі. Пів міста ми проїхали у цілковитому відчуженому мовчанні. Ще трохи — а там довгий міст, швидкісна траса, дім. Хочу додому, як ніколи.

І неждано-негадано Ростислав звернув зі шляху, занурився кудись у бічний провулок, хвилину петляв вузькими ходами, засипаними снігом — і ми опинилися під брамою ресторану в народному стилі: кілька куренів, з деяких в’ється димок, перед головною хатиною росте ялинка, прикрашена новорічними синіми й червоними кулями. Ростислав посигналив, і брама поїхала вбік. Машина прокотилася ще пару метрів і завмерла під парканом на розчищеній від снігу стоянці.

Ростислав заглушив двигун, виліз із машини, обійшов капот і смикнув дверцята з мого боку на себе. Мовчки схопив мене за руку й витягнув із машини. Я дозволила заштовхати себе у найближчий курінь, де вже метушився офіціант у кожуху й смушковій шапці, розпалюючи посеред кімнати вогонь. Працював він ніби і справно, проте багаття спершу сильно задиміло, та згодом дим видуло вгору протягом із відчинених дверей.

Ростислав усадовив мене на дерев’яній лавці ближче до вогню, зачинив двері, щоб не так тягнуло холодом, і замовив шашлик. Офіціант перепитав, що ми питимемо, я лупала очима, в той час як Ростислав замовив коньяк. Інтересно. Здається, моє бажання впитися, як чопок, починає втілюватися.

Що над усе втішно, наливатимусь я не абичим, а напоєм благородним.

Замову принесли навдивовижу швидко. Ростислав завзято призволився до свого шашлику. Відкоркувавши опецькувату пляшку, офіціант налив насамперед мені, потім хотів плеснути й моєму супутнику, але той зупинив його жестом. Тоді офіціант набулькав Ростиславові мінеральної води в келих.

Дрова розгорілися, у курені ставало дедалі жаркіше, я вже впрівала у пуховій куртці. І все одно сиділа нерухомо, не зважуючись розстебнути її.

— Вип’ємо? — напівзапропонував, напівствердив Ростислав, піднімаючи келих.

— Твоє здоров’я, — кинула я, сподіваючись, що в голосі моєму бринить сарказм, і зробила великий ковток. Хороший коньяк, хоч і розведений трохи водою. Не дивно для цієї діри, але ж як їм це вдалося зробити, відкорковували-бо пляшку у нас на очах!