Чорний лабіринт. Книга друга

— Не вірю, — прошепотів Федір.

— Ну, як… як тобі довести?

— Нічого не треба доводити. Марно все це…

— А коли я місця собі не знаходжу… Все думаю, як добре було б нам удвох. Там, у Мак-Лейн-Хаузі, затишно… Там багато росіян, є церква святого Пітера, емігрантський клуб, російська кухня… Уявляєш, цілий рік живемо на курорті, кругом спокій, і не треба ні про що думати: ні про Керка, ні про що інше… А яке там лагідне море… Лише один раз нас з матір'ю запросили до Сант-Пітерсбсрга. Мені тоді років вісім було, може, трохи більше. Тітка святкувала своє шістдесятиріччя. Поз'їжджалися гості, якісь родичі, я про них зроду-віку не чула… Ми з мамою прислужували гостям, і я вивернула, ненавмисне, звичайно, соусник на плаття генеральші Барабанової — нашої далекої родички. Мій батько, коли Врангель був у Криму, якийсь час лікувався на дачі Барабанових у Ялті. Генеральша саме розповідала про це гостям, я проходила повз неї з тим клятим соусником, заслухалась, перечепилась об палицю старої і… Боже, як мене била моя мила матуся. Плакала наді мною і шмагала, шмагала… Я вирвалась і втекла на берег. Заховалась у кущах і проплакала до ранку. Мати бігала, шукала мене, а я не відзивалась, хоч вона була зовсім поруч… Малою я була мстивою і жорстокою. Матір зненавиділа. Вважала її винуватою у всіх наших напастях. Постійні злидні, напівголодне існування, приниження штовхнули на панель… Іншого шляху не було. Всі мої подружки з російського кварталу рано чи пізно опинялись там… Потім потяглися роки ще більшого приниження. Все збиралась накласти на себе руки, та поки збиралась, встигла отупіти, очерствіти серцем і вже не гризла себе докорами, махнула на своє життя рукою… Тут мене й підібрав Геро. Вони з Керком саме готувались до від'їзду в Італію, і їм конче була потрібна молода, вродлива, бездумна особа жіночої статі, саме така, як я… Перший час я просто захлиналась від щастя. Військова форма, комфорт, гроші на прожиття, гроші на рахунок у банку. Не буду критись, якийсь час я спала з Геро, потім з Керком… Та коли у Мюнхені я зустріла тебе, зрозуміла, що можна жити інакше, чесно, з гідністю, не пускаючись берега. Щось ніби перевернулось у мені. Сама на себе стала не схожа. Послала всіх під три чорти… Пам'ятаєш, як ми їхали в гори на те прокляте озеро, де загинув Геро? Дорогою він видавав нас за подружжя… Робив це для конспірації, а я чомусь подумала: «Що коли б і справді ти став моїм чоловіком?» От відтоді й ходжу сама не своя. Жену від себе ті думки, а вони знову повертаються й гризуть душу. А тут іще цей лист від адвоката, і я подумала, пора тобі про все сказати. От і сказала все, як на сповіді, а ти… хочеш — вір, хочеш — ні…