Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Я не впораюся, я не впораюся… — хитаючись, як монах на молитві, бурмотіла дівчина. Мені це щоденне — уже місяць — скиглення набридло, тому я зітхнув, плюхнувся у своє крісло і втомлено сказав:

— Знаєш, дорога моя, на фоні твоєї бази знань і досвіду це рюмсання звучить жалюгідно!

Франческа завмерла. Її заплакані очі стали нагадувати дві оливки після дощу. Блискучі й мокрі.

— І ти знаєш, і я знаю, що ти чудово напишеш цей довбаний тест! Ось послухай, — продовжував я. — Коли я був студентом, то мав одну розумну одногрупницю. Але й зубрила вона неабияк. Така собі стовідсоткова відмінниця. Але перед кожним іспитом вона більше за всіх плакала й панікувала. Казала, що все завалить, і прощалася з усіма. Хоча ми знали, що вона складе іспит найкраще з групи. Якщо чесно, ці її завивання перед кожним іспитом страшенно всіх дратували. Особливо тоді, коли вона виходила з аудиторії й нещиро зітхала: «Хууу!» Мовляв, здала, хоч і не надіялася. І її за це реально ненавиділи, хоча дівчина вона була ніби й непогана.

— І що, я тобі схожа на цю зубрилку? — Франческа заплакала ще дужче.

Я розсміявся.

— Франческо, ти ж знаєш весь матеріал, чого ти хвилюєшся?

— А раптом…

— Що «раптом»?! Ну що?! Раптом відмовить мозок? Що «раптом»?! — мене вже не на жарт почало дратувати її скиглення. — Не впевнена в собі — скористайся шпаргалкою!

Тиша настала така, що задзвеніло у вухах. Це була навіть не тиша, а ультразвук, що його випромінювала напарниця. При слові «шпаргалка», очі дівчини моментально висохли. Франческа так різко встала з крісла, що воно з гуркотом від’їхало і врізалося у стіну. Професор Рассел, що якраз у цю мить зайшов до нас у кабінет, злякано відсахнувся.

— Ніколи! — буквально загорлала напарниця й підняла вгору вказівного пальця, ніби хотіла гнівно штрикнути самі Небеса, які дозволили мені згадати про цю кляту шпаргалку. — Ніколи Франческа Марія Анджеліна не опуститься так низько! У мені тече кров Сфорца, я ніколи не схилюся до шахрайства, ти чуєш, Андрію?!

«Андрію». Погані мої справи, якщо я її розізлив настільки, що вона назвала мене «Андрієм».

— Боже, що у вас тут діється?! Зараз, бачу, до бійки дійде! — наставник зробив крок назад.

— Джорджіо радить мені скористатися шпаргалкою! — гнівно зашипіла дівчина.

— Та вона вже мене заколупала своїм скигленням! — спалахнув я. — Цілий місяця витанцьовую навколо неї, намагаюся заспокоїти, як маленьку дівчинку!

— Я боюся!

— Та ми всі знаємо, що ти складеш цей довбаний іспит краще за професора!

— Що, загалом, щира правда! — спокійно сказав Рассел.

— І я знаю, що ти не будеш користуватися шпаргалкою! Чого ото стрибати! — миролюбно сказав я.

Франческа засміялася. Ну ось, щойно плакала і вже сміється — у цьому вся моя напарниця!

— Професоре, а ви користувалися шпаргалками? — спитав я.