Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Так місцева преса писала…

— «Преса писала»! — перекривив мене полковник. — Писаки як напишуть! Я не звітуватиму за інші райони, а ми привезли продукти в місцевість неподалік Сан-Хуана. Частину розвантажили в Сан-Хуані, частину забрали з собою й організували видачу на місцях.

— А що саме?

— Енергетичні батончики, горіхи, м’ясні, рибні та овочеві консерви, багато рису, борошна. Олію. Ну й воду, звісно.

— Але ж люди жалілися на нестачу продуктів.

— Джорджіо, я тобі скажу, чого так. Ми спорудили тимчасові пункти видачі й почали процес. Частина військовиків вирушилп шукати тих, хто сам не міг добратися до пункту, де видавали допомогу, а частина займалася організацією самої видачі допомоги в цих пунктах. Продукти видавали в порядку живої черги. Але перша проблема, з якою ми стикнулись, це самі люди! Деякі ставали в чергу по три-чотири рази, поки мої солдати не почали їх упізнавати. Через це допомога не надійшла тим, хто її справді потребує! — сердився полковник.

— А не можна було видавати по списках? — спитала Франческа.

— По яких списках? — не зрозумів Вескотт. — Ми приїхали в напівзруйнований район. Ні електрики, ні води. Люди без житла й голодні — які списки?

— А яка друга проблема? — спитав я.

— І друга проблема теж люди! А точніше — місцева влада!

— О, як це знайомо! То в чому ж саме полягала проблема?

— Ти іронізуєш чи що? — полковник недовірливо покосився на мене.

— Боронь боже!

— На другий день ми передали функцію роздачі продуктів місцевим, оскільки наше завдання було очистити територію і відновити електро- та водопостачання. І голодних стало ще більше!

— Чому?!

— Бо місцеві почали видавати збільшену допомогу «своїм», зменшену — решті, а під кінець узагалі оголосили, що продукти закінчились — і все забрали собі!

— Whaaaaaaat?! — Франческа була просто шокована.

А я, на жаль, ні.

— Народ почав жалітися, — продовжував Вескотт. — До мене дійшли чутки. Я викликаю відповідального місцевого чиновника. Вгодований такий, сучий син, щоки аж трусяться, коли йде. Питаю його, WTF?! А він робить чесні очі й каже: «Та ці руки нічого не крали! Та як ви можете?!» Щоправда, на другий день ситуація поліпшилася, і я спокійно зміг узятися за відновлення електрики. Однак через кілька днів ситуація стала ще гірша!

— Знову почали красти? — здогадався я.

— І в ще більших обсягах! — похмуро сказав полковник. — Я прийшов до того чиновника — а він мені знову бреше в очі. Я трохи перенервувався й прямо йому сказав, що якщо ця херня не припиниться, то я його здам владі в Сан-Хуані. І знаєш, що мені ця сволота відповіла? «У вас немає доказів»! — Полковник аж почервонів зі злості. — Я до нього підійшов, ніжно обняв за шию і сказав, що мені доказів не потрібно, що я його, суку таку, пристрелю на хрін і зарию, і буде він мені добривом для кокосових пальм! Тільки після цього все припинилось. Але красти вже було нічого!

— І що було далі?

— А нічого не було! — гірко сказав Вескотт. — Я почав було говорити з місцевими, щоб дали свідчення проти шахрая. Але хрін там!