Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Чому?! — щиро обурилася Франческа. — Він же їх обікрав!
— Ніхто не зголосився. Сказали: «Ви поїдете, а нам тут жити»; «Нічого з цим не вдієш»; «Якщо буде треба, то ми з ним домовимось». І все. «Домовимося»! Що я можу зробити? Ми почистили вулиці, частково відновили електрику, повністю відновили воду, запустили лікарню, залишили їм багато генераторів і поїхали. А ця сволота потім наші продукти місцевим продавала! Ті продукти, що ви… — полковник тицьнув у нас пальцем, — ви й інші американці збирали по магазинах та пунктах збору!
Ми мовчали. Франческа намагалася зрозуміти і не могла. Я все розумів, а пояснити не міг.
— Справді, друзі, їздити у військові відрядження набагато простіше! Ти знаєш, хто погані хлопці, а хто добрі. А тут!.. — полковник махнув рукою.
— Ех… — тільки й зміг сказати я.
— А знаєш, хто врешті-решт винний? — спитав раптом Вескотт і сам же відповів: — Кляті американці!
— Еге ж. Корупція — це катастрофа не менш руйнівна, ніж ураган, — сказав я.
— Джорджіо, наслідки урагану можна подолати, хоч би які катастрофічні вони були. Корупцію подолати неможливо, якщо кожен не почне долати її в собі!
Перерва закінчилась, і ми вже зібралися розходитися по робочих місцях, як Франческа сказала:
— Полковнику, я знаю, це була ваша ідея заборонити нам записуватися в добровольці.
— Г’юстон вас би все одно не відпустив! — спробував виправдатися Вескотт.
— Не прикривайтеся Г’юстоном, це ваша ідея!
— Моя ідея, так! На хріна мені додаткова руйнація в зоні лиха? Та й потім, мені там були потрібні м’язи, а не мозок.
— А оце ось було образливо!
— Тю! — ми з Баррелом ображено пхикнули.
— Полковнику, а ви м’язи чи мозок? — не відставала напарниця.
— Франческо, я командир!
— Я так і думала. Ні те, ні се!
— Ти зла й недобра!
— Це вам за Джорджіо й Баррела!
Мстиве дівчисько.
* * *
Пам’ятаєте Ренді, нашого вусатого механіка, який учив мене користуватися розвідним ключем, власноручно відреставрував старий військовий «Джип» і передав його в наш музей, щоб возити екскурсії дітлахів? Я про нього розповім іще дещо.
У п’ятницю до нас прийшли вчителі однієї з місцевих шкіл. І розповіли командирові авіабази, полковникові Вескотту, що наш вусатий пенсіонер, в якого діти давно виросли й роз’їхалися по різних штатах, наш Ренді, який допомагає витягати пальці моєї напарниці з підшипників і мої пальці з шолома, наш старий буркотун Ренді пожертвував 20 000$, майже всі свої заощадження, у фонд CAS (Connecticut Association of Schools) для відновлення шкіл у Флориді й Техасі, які постраждали від урагану.
CAS узяла «під крило» три школи в Lehigh Acres у Флориді і в Rockport у Техасі, плюс школи в Пуерто-Ріко, й активно допомагає тим школам відбудовуватися. Ця асоціація вже зібрала близько 300 тисяч доларів, із яких 20 тисяч пожертвував Ренді. Просто надіслав чек поштою. Один чек у конверті.
Асоціація було прийшла до нього додому й хотіла публічно подякувати. Але наш механік категорично відмовився брати в цьому участь. Тоді делегація прийшла прямо на базу. Полковник дарма намагався витягти Ренді з його майстерні, щоб учителі вручили йому медаль.
«У мене мотор на переборці, куди я піду? Ідіть, не заважайте мені працювати!» — сказав старий.
«Це ж двадцять штук, Ренді!» — здивувався полковник.
«Ну то й що? — відповів Ренді, не повертаючись. — У нас із дружиною все є, діти собі заробляють. Я ці гроші жерти буду чи що?»
Сам механік не в захваті від того, що навколо нього зробили якусь сенсацію: «Я вчинив так, як вважав за потрібне, і це нормально! Дуже погані часи настали, якщо нормальні вчинки стали вважати якимось дивом».
Отака історія.
* * *
Тиждень почався якось нецікаво. Сірий понеділок, і суцільна рутина. Похмура осіння погода. Вівторок обіцяв бути таким самим. Щоб не знудитись остаточно, я вирішив продовжити свої культурологічні експерименти.
— Сьогодні покажу вам мультфільм! — урочисто оголосив я за п’ятнадцять хвилин до початку зміни.
Моя сонна команда помітно повеселішала. Франческа одразу приземлилася поряд — незважаючи на свої повних двадцять п’ять, вона, як дитина, любила мультики. Причому не мозколомні, типу «Південний парк» чи «Ґріфіни», не цинічні, типу «Симпсонів», а добрі й невинні стрічки, типу «Шрека», «Моани» чи «Свинки Пепи».