Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Наче відчувши суть того, що відбувається, Бродяга підняв лапу, попиняв на колесо і затрусив за ними. Ми з Гришею стояли, ніяковіючи, а Йосип уже причепився до завідувачки:
— Слиш, Георгієвна, колісь на чирік: пойдьом с Петровічем-младшим в сільпо мяч покупать. Проверім, шо он за вратарь.
Та здивувалася:
— Так щойно ж пенсія була?
— А ти под іюнь. Нє жидісь!
— Ладно, — погодилася Зіна й пішла в корпус.
Санітар почав засаджувати Гришу на сидіння, а я взявся складати його візок. Водій усівся і завів машину. На звук мотора з будинку вийшов Петрович, спіткнувся й ледь не впав, але гучно приклався ліктем до перил. Старенький, зрозуміло, не лишив це без коментаря:
— Сука, от ти фартовий, Вася. Ти б єщо хрєн в трьох местах би поломал, — але Петрович тільки відмахнувся й підійшов до капота.
Постояв там, прислухаючись, а потому звернувся до водія:
— Ще той раз хотів тобі сказати: ціпок у тебе хиляє. Зубки погнуті, чуєш? — але той тільки посміхнувся і почав піднімати скло, перериваючи зв’язок.
Старенький заржав:
— Ладно, давайтє, лантухі подмативайтє, счотчик тікаєт.
Це, між іншим, була неправда, бо домовлялися на два дні, з ночівлею в Гришиній хаті. Але він мав рацію: час вирушати, бо щось нервово ми збиралися.
Я сів на ближнє до дверцят крісло й подивився на ґанок. Йосип уже ніби й не звертав на нас уваги. «Вніманіє, вніманіє, говоріт Германія», — звернувся він до хлопця, і той радісно засміявся, дивлячись то на діда, то на Старенького, то на Бродягу.
Машина рушила з місця.
Поки ми розверталися, я дивився на ґанок, про себе дякуючи Йосипові за те, що він не погодився на жереб, бо я завжди програю, завжди і скрізь. Він щось розказував, розмахуючи руками, синя футболка мотилялася навколо його маленького тіла, і я звернув увагу на напис на ній — англійською, щось типу «Гастлер».
У нашій школі була вчителька англійської, Зоя Іванівна, — то вона завжди перекладала дітям, що в них на одязі написано. І якийсь давній спогад підказував мені, що цей напис означає щось нехороше, та роздивлятись уже було ніколи: ми виїхали за ворота. І подорож, на яку так очікували, нарешті почалася.
— Так, ми ж на Грігоровку, правільно? — спитав водій, щойно ми повернули на трасу біля наливайки. Я подивився на Журбу, бо замовником був він, і хтозна, чи не передумав він заїжджати до мене? Та Гриша все пам’ятав:
— Так, але спочатку на Рублівку.
— На яку Рубльовку? — аж поперхнувся водій і повернувся до нас, забувши про дорогу. — В Москву?
Тут уже я не витримав:
— Ні, це село Рублівка, на тому березі, у бік Чигирина.
— Так то ж крюк який! Там же дорог нема! — обурився водій і щось упівголоса сказав санітарові. Той цикнув, став колінами на сидіння і повернувся до нас:
— Может, завтра тада на Рубльовку… Можем нє успеть.
— Нічо, — величаво відповів йому замовник. — Ми домовлялися на два дні. Сонце зараз довге, скрізь устигнемо. Нам іще на два кладовища, по дорозі ще магазин надо відеокасет і кіоск «Союзпечать» — аби я два раза не повторяв.
Передній ряд щось там собі незадоволено пошипів, після чого санітар спробував зайти з іншого боку:
— Смотрітє, штоб вам слішком нє било жарко, — сєрце ж. Єслі шо — говорітє сразу: я уколю.
— В сраку себе вколи, — тихенько, щоби спереду його не почули, сказав Журба і хитренько усміхнувся. У русі дійсно жити ставало краще, жити ставало веселіше.
Напруження висіло в салоні недовго. За кілька кілометрів ми з Гришею побачили конячку з лошатком і почали обговорювати між собою, скільки тому місяців і в кого які коні були. Я розповів про Завірюху, яка в голод після війни відганяла вовків од нашого будинку, а Журба у відповідь розказав, що тримав коней ціле життя, аж поки дружина йому заборонила.
— Шо так?
— Та вона в мене дивна була. А може, і є…
Тут я вже не міг не розпитати, як це і що сталося. Спочатку соромлячись, а потім уже ніби набираючи обертів, Гриша почав розповідати. Дружину його звали Надія, вони з одного села, і так якось само собою зрослося. Та під старість вона потрапила до «білого братства» і почала з’їжджати з глузду. Все продала: і «москвича», і коня, — надсилаючи кудись гроші. А коли та Марія (от уже взяла собі, падлюка, моє улюблене ім’я) вийшла з тюрми, дружина поїхала до неї.
— Куди?
— Не знаю. Десь поїхала. Чи то в Росію, чи то ще куди. Але як на Хащі переїздив, хати не продав. Може, вона повернеться, може, я. А поки там племінник доглядає… Вона мені то іконку пришле, то брошурку якусь, але я навіть не дивлюся, шо там, — викидаю відразу у сміття.