Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— Алилуя, — тихенько нагадав я собі й посунув стільця до стіни, зайнявши тихеньке місце між шафою з іграми та книжковою полицею. Проте Журба, надибавши собі склянку, швидко повернувся і прилаштувався поруч. Тепер про спокій можна було тільки мріяти.
— А ви чули, Богдане Васильовичу, що в Норвегії живуть мало не до ста років? Крива в них би вважалася молодою пенсіонеркою.
Тема тривалості життя в інших країнах була в нашому будинку однією з найпоширеніших, перебити її могла тільки розмова про розмір пенсії в заможних куточках світу. А сьогодні цього було не оминути й поготів.
— А знаєте, скільки би вона в Норвегії отримувала на місяць? Ще з цим — за нєфть із газом? — запитав Журба, повернувши до мене почервоніле обличчя. І куди тільки подівся його глибокий дорожній сон, після якого діда довелося будити біля ґанку?
І тут мені на поміч неочікувано висунувся Йосип, який розчув останнє питання і знайшов несподівану відповідь:
— Та шо там тєбе с Норвегії? Она на чемпіонат нє вийшла — ноль в футболє! Зато ми вишлі. І шо, помогла їм пенсія?
Журба незадоволено підтиснув губи, та довго ображатися він не вмів. До того ж у залі з’явилися жінки, і незабаром магнітофон гучно заволав про «белый теплоход». Глаша спробувала витягти свого Славентія до танцю, але той сховався за Петровича, зробивши вигляд, що в них там триває важлива розмова і не треба їх відволікати.
Ця сцена мені раптом нагадала дитячі дискотеки у школі, а бувати на них мені доводилося кожної чверті, причому найчастіше — взимку. Там було так само: дівчата танцюють, хлопці — соромляться. Трохи дивно було спостерігати за аналогічною поведінкою ветеранів праці, та щось у тому було — щось важливе про людей і про їхні психотипи…
Але додумати не вдалося. Йосип підсунув стільця ближче до мене і, нахилившись, запитав: «Портос, а шо ти скажеш за Раїсу?». Я не відразу зрозумів, про що він питає. Так хотілось і далі сидіти збоку і думати про людство… Раїса з Глашею пританцьовували біля магнітофона, заохочуючи решту жінок приєднатися до них.
Я подивився на неї і не зумів відповісти. Якщо не брати до уваги Риби, вона, мабуть, була наймолодшою в будинку. Її чоловік нібито давно загинув в аварії по п’янці, а діти згодом здали маму до будинку, а самі поїхали кудись на заробітки. Чи то в Тюмень, чи ще далі. У неї був великий плюс: вона не сьорбала за столом, — а таких у нашому колективі було тільки двоє, якщо рахувати мене. Зате занадто гучно розмовляла та сміялася — це був мінус. І постійно дивилася по телевізору такий непотріб, що про смаки годі було й питати. Проте зовні вона була миловида — така собі весела повненька білявка, схожа на Пугачову часів «Миллиона алых роз», особливо зачіскою.
«Та звідки мені…» — почав я намацувати відповідь, як тут Пугачова і заспівала, але не «Миллион», а «Этот мир», а це була хороша пісня. І тут я побачив, що Раїса йде до нас, трохи червоніючи, і простягає мені руку. Запрошує танцювати. Отак тобі, старий ти дурню, і треба! Знав же, що слід було йти до палати і спокійно читати в тиші, поки всі тут святкують чужий похорон.
Зовсім як мій колишній учень середніх класів, я спробував заховатися за розмову з Йосипом, але той раптом висмикнув мене зі стільця й підштовхнув назустріч цій жінці. І мені довелося танцювати.
Ритм був трохи зашвидкий як для пенсійного віку, та Раїса вирішила за мене, що це буде повільний білий танець, поклала руки мені на плечі, й нічого не лишалося, як узяти її за боки і кружляти в заданому жінкою напрямку. Я відчув, що від неї приємно пахне, і злякався, що від мене натомість, мабуть, тхне цвинтарем і сорочкою, яка тягала візок у два боки, — та перейматися цим було вже запізно.
Дивні враження. Через багато років після останнього танцю я кружляв із красивою жінкою, відчуваючи потилицею погляди цілого будинку. Вона спокійно дивилася мені в очі, трішки посміхаючись, і я полетів — так само, як передучора від тих пиріжків із Йосиповою коноплею.
Я бачив себе з Раїсою на подвір’ї перед воротами. Там стояв отець Віталій, а всі жбурляли в повітря рис, наче це десь в Америці. Там був Микита з Наталкою, там не було тої клятої Оксани, а Старенький зі Журбою та Бродягою смалили шашлики біля гойдалки. Ще я бачив, як ми в їдальні сидимо за сімейним столом разом із Глашею та Славентієм і як я опускаю очі, соромлячись невдалих жартів останнього.
Потому я бачив, як Раїса пере мої сорочки й розвішує їх за кухнею, а я сиджу поруч і читаю щось історичне й товсте. Я бачив кілька років спокійного родинного життя, які звідкись упали на мене, й уже починав звикати до цього видовища, та в той момент Раїса нахилила голову й торкнулася носом мого плеча.