Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— Так, якшо шо, дзвонить мені. Грошей на це вистачить. І цей… Машина буде на восьму — вони вже телефонували. Так шо давайте, вже скоро, йдіть на кухню, — вам там тормозок складуть.
— Сухпай? — радісно перепитав Журба, щойно в голові порахувавши, що він зекономив щонайменше на полуденку.
— Не знаю, — відрізала у відповідь Грузінка. — Шуруйте вже. І давайте там обережно.
В їдальні жінки дивилися «Веселых ребят» — мабуть, уже всоте, якщо не більше. Тю, дурні! Я з дитинства знав, що там, окрім бійки, і дивитися нічого. Та наших нічого не дратувало: сиділи, наче зайчихи біля капусти, і дивилися на екран, затамувавши подих. І — диво дивне — серед них сидів наш Карасьов і дивився уважно, розкривши рота. Мабуть, у дитинстві пропустив це кіно, хоч у таке було важко повірити.
Григорій засувався у візку:
— Богдане Васильовичу, а мені от дочка в листі радила якесь кіно, щось там про рибу якусь. Казала, після цього буде легше помирати. Ніби вона щось у цьому розуміє. Так-от, я от думаю, може, десь по дорозі в магазині відеокасет те кіно купимо?
— А як ви собі це уявляєте? — відказав йому я. — Підходимо ми до кіоску, де суцільна «Еманюель», і питаємо: а є кіно про рибу, після якого помирати не страшно?
— Ну, не хочете — я сам спитаю, — ображено цикнув Гриша і затиснув гальма, не бажаючи їхати далі. Ну й добре, сиди собі посеред зали. Усе одно сьогодні я не дам собі настрою зіпсувати.
Матвіївна вже повернулась і почала складати огірки з бутербродами в маленьку каструлю.
— Вам же на двох? — запитала вона. Почувши у відповідь, що на трьох, здивувалась, але тут же додала необхідне, ще й відварних яєць із сіллю встромила зверху. — Я дітям млинці буду робити, то і вам на завтрашню вечерю лишу, — сказала вона. І додала: — Люблю, коли з дітьми приїздять. Відразу як у хаті. І весело, і наші все їдять добровільно, щоби, значить, діткам гарний пример подавать.
— Дякуємо, — відповів я у множині, підхопив Журбу, який дивився на екран, де молодий Утьосов ішов, розповідаючи, що пісня йому допомагає будувати і жити, й ми пішли забирати речі.
Машина приїхала вчасно — якийсь імпортний білий «пиріжок» без блимавки та смуг на бортах. Водій вийшов і закурив, а санітар — товстий чолов’яга років сорока п’яти — розчинив бокові двері, й стало зрозуміло, про що мовчала Зіна та звідки непорозуміння з кількістю сухпаю. Місця там було на трьох, але це якщо рахувати візок. Він ставав у багажний відсік позаду двох широких крісел. Двох. А попереду теж два місця: на санітара та водія.
Ми подивилися з Григорієм один на одного, і я сказав першим:
— Ну, то нічого. Наступного разу поїду. Замовлю сам, краще десь восени: не так спекотно.
Та Гриша жваво захитав головою:
— Монету буду кидати. У мене є карбованець ювілейний, ще з Леніним.
Було зрозуміло, що Йосип просто так позицій не здасть: не той характер. Він же останніми днями тільки й торочив, що про плани на цю подорож: що треба купити при нагоді до чемпіонату, і т. д., і т. п.
Ось і він, скорий на згадку, вийшов із-за будинку з Бродягою та зі старшим із онуків Петровича й одразу подав голос:
— О-па, мишка, вот і наружка, — і засміявся, ніби то був якийсь вдалий жарт. Обходячи машину ззаду в голові своєї колони, Старенький звернув увагу на наші невеселі обличчя і почав розпитувати: — Кого хоронім, чепушилы?
Коли ж сам побачив салон спецмобіля, то все зрозумів.
— От геморой… Та-а-ак, а сперєді? — спитав він у мене.
— Там теж двоє: водій і санітар.
— Санітарка звать Тамарка. Значит, Болівар нє винєсєт троїх, да?
— Шо-шо? — перепитав його Гриша.
Це теж був постійний дратівливий момент у нашому будинку: всі все або недочували, або не розуміли і постійно перепитували. Я вже казав, що знижував оцінки тим, хто перепитував? Ну, добре.
Так-от, Старенький тільки махнув рукою і ще раз зазирнув усередину машини.
— Єсть мнєніє, — почав Журба, — шо надо жрєбій бросіть. Руп імею, юбілєйний, с Лєніним. Щас кіну.
— Руп сберєгі, — відповів Йосип, вертаючись на повітря, — ти ж Лєніна відєл, Вишинскій? На ВДНХ за колбасой єзділ?
Гриша ображено стиснув губи, а Старенький усе не вгамовувався:
— Ваши вернуться — вместо медалі повесіш.
На ґанок вийшла Зінаїда, привіталася з екіпажем і гучно спитала в нас, чи вже вирішили, хто їде зі Журбою.
— Та он, Портос уже гамаши напузиріл, — єму нужнєє, — відповів Йосип і пішов до неї, взявши за руку малого. Підійшовши, він указав на хлопчика і гучно заявив: — Мой пацан. Я єго с армії ждал, — після чого заржав своїм скрипучим сміхом.