Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
На сніданок була запіканка. Я помахав рукою Журбі, який сидів на своєму місці, й пішов до роздачі. Там була Анатоліївна, яка на мій мовчазний запит пояснила, що Матвіївна пішла зранку пасинкувати огірки і ще не повернулася. Набираючи в тарілку запіканку, яка розпадалась і ніяк не хотіла лягти шматком на виделку, я раптом чхнув, ледве встигнувши притулити руку до носа. Підла запіканка скористалася нагодою і впала назад до лотка, розпавшись при цьому на дрібні шматочки.
«Нічого-нічого, — заспокоїла мене Матвіївна, — то вам дорога додому чхається», — і нагребла в тарілку кляту запіканку за допомогою ополоника. То, значить, уже всі в курсі? Утім, чого тут дивуватися: будь-яка подія, що вибивалася зі звичного розкладу, в будинку престарілих миттєво ставала загальновідомою.
Я подякував і пішов на своє місце. Туди миттєво прибув і Йосип, адже Петрович із родиною доснідали й пішли собі, а без новеньких там йому було нецікаво. Він якраз показав їм своє татуювання на грудях: «Раб КПСС», — і, схоже, гості вирішили, що це вже занадто. Але хіба щось могло вгамувати нашого Д’Артаньяна? «Слиш, нєгропатолог, — звернувся він до Григорія, — ти капусту-то забрал у Грузінкі? А то щас карєта подкатіт, а лаве на нєйо і нєт!»
Журба відразу злякався такої перспективи і почав нервово доїдати.
Задоволений перебігом подій, Старенький тим часом перемкнувся на мене: «Бодя, а ти шо затіхарілся? Пару нєдєль до чемпіоната, а у нас тока флаг! Надо будєт заєхать на «Союзпечать» і калєндарь турніра купіть — самий большой. С тєбя денюжка, понял?»
Мені нічого не лишалося, як погодитись, а вже за хвилину стривожений Григорій почав вимагати, щоби я кидав ту запіканку — все одно вона несмачна, — і терміново віз його до завідувачки: забирати гроші та з’ясовувати, що до чого.
У кабінеті в Зіни сиділа Новіченкова зі своїм звичайним буряково-похмільним обличчям, в обрисах якого можна було за великого бажання побачити жінку, котра давно втратила сенс життя. Треба буде впіймати Йосипа у філософському настрої та розпитати про нашу лікарку. Він знав усе і про всіх, а тут іще й споріднені смаки.
Завідувачка тим часом запхала розкладачку між батареєю та шторами й сіла до столу.
— Ну що, зібралися вже? — спитала вона і так подивилася на Новіченкову, що та встала й пішла, тужно видихаючи.
На її місце відразу підкотився Григорій, посунув порожній стілець до мене і сказав:
— Ми — по гроші, — після чого почав зосереджено протирати орденську планку, яку він іще зранку начепив на сорочку.
— По гроші, — погодилася Грузінка й розвернулася до сейфа. — А хто їде?
— Як хто? — здивувався Журба. — Всі… наші.
Завідувачка помовчала, збираючись щось сказати, проте не сказала нічого, а дістала зі сейфа найближчий до дверцят конверт із малюнком Народної партії, тьху на неї.
— Скільки вам?
— П’ятдесят… Ні, давайте сто.
— А на запас? Про всяк випадок… Я вам поміняю, — вам же гривні треба?
— А який курс? — устрягнув я, бо їх тут лише пильнуй: одна схитрує, другий не помітить.
— Нормальний… По шість.
Я хотів було посперечатись, але Журба вже простягнув руку по гроші. От простак: він десь по п’ятдесят гривень на сотні втрачав. Але то були його сотні, тому я змовчав.
— То скільки?
— Давайте сто п’ятдесят, — мимоволі погодився Гриша. І миттю закинув рятівний жилет до розмови: — Тільки скільки в нас останеться, стільки назад і поміняєш, і щоби курс не скакав.
— Добре, — погодилася Зіна, дістала ще один пакунок і почала витягати звідти пачки гривень. Журба задоволено подивився на мене: як на нього, він чудово впорався зі завданням. А як на мене… Як на мене, вони тут вартували одне одного.
Та Зінаїда приємно здивувала мене, діставши зі сейфа ще один пакунок, у якому був мобільний телефон.
— Значить, це мій «Київстар», — сказала вона, вже звертаючись до мене як до відповідальної людини та викреслюючи з такої важливої ситуації Журбу, який вип’є і загубить дорогу річ. — Він заряджений, на ньому сорок гривень. Мій номер забитий на першу кнопку. Затискаєте отак-во і тримаєте. Дивіться…
На столі задзеленчав інший телефон. Зіна вимкнула його, простягла мені перший, але його вхопив Гриня. Завідувачка встала й суворо наголосила: