Червоні хащі

Той, схоже, зрозумів, що ліпше мовчати, але, коли ми нарешті з Григорієм вилізли з машини (ніхто й не поривався нам допомогти), не втримався:

— От людєй возілі с вашей контори, так всьо тіхо-мірно, тока дєд наригал. Водкі много взялі.

Це він, мабуть, про Славентія, вирішив я і на правах супровідника спробував якось угамувати цей гармидер.

— А ми ригати не будемо. Нам би скрізь попасти і ще купити все за списком. Отут нам треба знайти плаката до чемпіонату світу.

— По футболу?

— Звісно. Готуємося до нього. Прапори порозвішували. Тепер би нам плакат із таблицею треба.

— Та шо там готовіться? Продуют, как обично, — сказав водій, замкнув машину й пішов до бабок, котрі нервово тіпалися, вичікуючи клієнтуру. Журба зібрався було щось йому додати у спину, та, поки думав, той уже відійшов на далеку відстань і щось замовляв у найближчої торговки.

— От геморой, — тільки і промовив Григорій, умощуючись у своє крісло.

— З машиною? — спитав я, випереджаючи думку сусіда.

— Ні, просто геморой, — насупився Журба, намагаючись усістися якомога зручніше.

Обабіч дороги стояли торговки. За їхніми спинами стирчали кіоски: їжа, пиво, квіти. Я намагався вгледіти серед них «Союзпечать», але зір був уже не той, що раніше, тому я вирішив запитати в місцевих і штовхнув крісло до бабок. Ці точно знають усе: де, хто і скільки коштує. Найближча до нас почала щиро мотиляти лопухом над розкладеними на ящику шматками м’яса, відганяючи мух, але я заздалегідь показав їй рукою, мовляв, спокійно, ми в іншій справі. І, привітавшись, запитав, чи є на базарі «Союзпечать».

— Тю, вам шо, газет треба? — озвалася першою її сусідка і миттю витягнула з-під свого ящика купу паперу.

— Та ні, — вступив до розмови Григорій, який усе ще не вийшов із образу генерала юридичних військ, — нам, жіночки, треба свіжа преса.

Розчаровано видихнувши, обидві вказали рукою наліво від себе. Я подякував і швидко потягнув возика далі, бо Журба, вочевидь, збирався продовжувати розмову, — ніби йому в Червоних Хащах бракувало спілкування з жінками, котрі йому не раді. Так і є.

— Як молода картопля? Пішла вже? — спитав він, але питання розчула тільки наступна торговка і почала пропонувати нам замість картоплі огірки, які, за її словами, цьогоріч зародили напрочуд солодкі.

— Тихо ти, оглашенний! — цикнув я на нього, бо водій уже пив каву біля машини і звідти поглядав на нас незадоволено: хочуть устигнути скрізь, а самі точать ляси при першій-ліпшій нагоді.

Кіоск дійсно стояв далі по дорозі, відразу за зупинкою. І, не повірите, потрібний нам плакат там знайшовся! Їх у продажу було навіть декілька, і можете не сумніватися: я вибрав найбільший — із левом у білій футболці і таблицею, з якої потому виходили вектори. Це, мабуть, щось особливе і футбольне, та нічого: Йосип розбереться. Григорій спробував поторгуватись, але ж то був кіоск, дарма що стояв на базарі! Тож довелося йому, бідолашному, виймати з дорожнього фонду дванадцять гривень за шмат паперу.