Червоні хащі

— Певно, батько на роботі. Маму позови, — сказав я, пригадавши, як я від’їжджав і що вона мені тоді обіцяла. Малий повільно обернувся й пішов до хати, не забувши затулити за собою хвіртку.

— Та вдома він. Бач, машина стоїть, — показав пальцем кудись углиб двору Журба. І дійсно, там стояла зелена «Нива» — праворуч від хати. На місці нашого сараю! Усе, гаплик моїм вирізкам! І всім інструментам! Вони знесли той сарай, а я ж його і не добудував як слід. І чим тепер я ліпший за того китайгородця, га?

Я стояв біля воріт, які сам почепив багато років тому, і їв себе, не знаходячи виправдань. І, ніби на додаток до цієї ситуації, біля хвірточки з’явився новоселець, причому був він, судячи з усього, порядно п’яний. Але ж іще обід, — коли він устиг? Чи після вчорашнього ще не відійшов? Витерши почервоніле неголене обличчя, він вийшов, подивився запаленими очима на нас, на вулицю, на «пиріжок», знову на нас і нарешті спитав:

— Шо нада?

Я повільно видихнув, намагаючись заспокоїтись, і почав:

— Це я вам хату взимку продавав.

Він нічого не відповів. Дивився на нас, ураз ставши копією свого старшого сина, — тільки миски не вистачало. Я спробував заручитися словами його жінки:

— Дружина ваша казала: якщо щось забули, можна забрати. А я альбоми з вирізками забув… І взагалі хотів оце заїхати, бо поруч опинився.

— Нема нічего, — нарешті здобувся на відповідь покупець, узявся за хвіртку і почав її відчиняти, щоби зайти у двір. Оце тобі й заїхав додому! Скільки ж разів уявляв собі цей радісний момент, а тепер отакої… Я вагався, намагаючись підібрати потрібні слова, але тут до справи знизу взявся Григорій.

— Слиш, перхоть. Ану стал ровно!

— Шо-шо? — його рука застигла. Та обертався він до нас уже з погрозою: — Тобі, дєда, шо, зуби жмуть?

Але Журба сьогодні вже тренувався, тому зустрів нову негоду з готовністю:

— Ти как, бляха, с генєралом разговаріваєш? Давно баланди нє хавал? — Гриня перехилився через підлокітник крісла, повернувся до нашого «пиріжка» і гаркнув до санітара, котрий спостерігав за нашою розмовою, видивляючись іззаду машини: — Вестовой, ану сюда!

Санітар злякався і дриснув за машину, та Журба був готовий і до цього:

— Да, звоні Ковалєнко. Хай прішльот пару хлопцев. Тут рєцидів бикуєт, — після чого знову сів рівно й подивився в очі новосельцеві, котрий прибрав із обличчя бажання надавати нам по старих кістках, а просто дивився, роззявивши рота. — Значит, одна нога здєсь, другая — там. Іщи альбоми еті… — тут Журба різко розвернувся до мене: — Скока їх?

— Альбомів? Три…

— Всі три, падло! Знаю я вас: хер шо викінєтє — всьо под жопу скірдуєтє. Понял?

Покупець мовчки хитнув своїм прибитим обличчям, витер долоні об майку і нарешті відхилив хвіртку.

— Свободєн! — гаркнув йому вслід Гриня, і той почапав до хати, де у дверях уже стирчала його дружина з малим на руках. Але бажання вітатися з нею та нагадувати про давню обіцянку я не мав. Навіть навпаки, я пригадав дещо інше і закричав туди: